Василь Лопата не лише малює гривні, а й пише про них

Спочатку Кравчук казав утриматися від Мазепи, аби “не дражнити гусей”... І про Грушевського сказали – хай почекає трішки в планах... Монети Володимира не були грошима... Інтерв’ю

Василь Лопата – відомий український графік і маляр, заслужений художник України, лауреат Державної премії ім. Шевченка, член національних спілок художників та письменників. Він оформлював українські гривні та український паспорт. Його роботи зберігаються у Третьяковській галереї в Москві, у Музеї при Католицькому університеті в Римі, у Бібліотеці Конгресу США у Вашингтоні, а також у приватних збірках в Італії, Великобританії, Канаді, Росії, Швейцарії, США.

Пан Лопата дав інтерв’ю УНІАН, запросивши кореспондентів до себе в художню майстерню.

СПОЧАТКУ КРАВЧУК КАЗАВ УТРИМАТИСЯ ВІД МАЗЕПИ, АБИ “НЕ ДРАЖНИТИ ГУСЕЙ”

– Звідки Ви про мене дізналися? – з усмішкою запитує бадьорий літній чоловік, відчиняючи кватирку в майстерні.

Кажу, що багато читала про художника, який брав участь у створенні українських грошей, паспортів...

– Що гроші? Я ось покажу кілька книжок, щоб ви були в курсі... Хоча, гроші – це, звичайно, річ популярна, – розмірковує художник, шукаючи щось на полицях, перебирає книжки й нарешті з гордістю подає мені фоліант: “Тарас Бульба” Миколи Гоголя, видання 2006 року.

– Ось моя остання книжка. Це все авторська робота. Я думаю, це найкраще на сьогодні видання “Тараса Бульби”.

Гортаю сторінки.

– Ви не “книжник”... Дивіться! (Показує, як правильно розглядати книжкове оформлення.) Це ж не просто наляпані картинки. Це все – як режисура. Створити книжку – все одно, що поставити невеличкий моноспектакль, де художник – не лише художник, а й актор, бо грає ролі всіх героїв...

Оце я написав про гривню книжечку. (Показує свої “Надії та розчарування, або Метаморфози гривні”.) Це була знакова робота. Людину без грошей можна уявити, а держава без грошей – не держава... А в нас був такий час, коли ходили купони – не гроші, а щось незрозуміле. Тому постало питання створити свою валюту. І я був долею вибраний, щоб робити наш варіант грошей.

Ілюстрація до ”Тараса Бульби”

– Тобто Вас запросили оформляти гривні?

Це була конкурсна пропозиція. Шість митців робили ескізи, і мій ескіз було визнано найкращим. Я працював над образами, які зображені на гривнях, а це найважливіша деталь. Я хотів, щоб наші гроші були національними. А ніхто не знав, як їх робити. Це складна робота... і дорога. Це як один із символів державності – поруч із прапором, гімном, гербом. Це візитка на міжнародній арені. Хотілося, щоб наша валюта була красива. Звичайно, якби від краси залежала її вартість – це було би взагалі ідеально.

Хотілося, щоб на них були національні ознаки – наші герої, на звороті – архітектурний пейзаж, якимось чином пов’язаний з життям героя, і все прикрашено українським орнаментом. Аби людина, яка б уперше брала до рук нашу гривню, яка б нічого не знала про Україну, все ж таки щось пізнала з однієї банкноти. А якби вона мала всі шість банкнот (спочатку було шість номінацій), то знала б ще більше.

– Що було найважче в цій роботі і чи був у Вас якійсь досвід у виготовленні чогось подібного?

– Досвіду ніякого не було. А де б він узявся? З державністю нам не щастило. Згадайте історію України. Тільки при трьох чи чотирьох князях періоду Київської Русі карбувалися монети – за Володимира, Ярослава Мудрого, його сина та племіннику. Учені дослідили, що гривні карбувалися в Русі протягом 35–40 років. Не більше. Тоді як Римська імперія мала тисячолітню історію карбування.

Оскільки збереглося дуже мало монет, то історики дійшли висновку, що вони не виконували функцію повноцінних грошей. Це були меморіальні знаки, які за візантійським правом засвідчували створення нової християнської держави. Адже карбуватися монета почала за Володимира, який прийняв християнство.

У 1240 році Київ загинув від навали орди. По суті держава зникла. Потім були литовці, поляки, московіти. Богдан Хмельницький начебто відродив державність, але, наскільки мені відомо, монети не карбувалися. А про паперові гроші тоді не було й мови.

І тільки 1918 року УНР запровадила грошову одиницю – гривню, до речі. Я згадав про ці гроші, бо вони були дуже красиві. У творенні цих гривень брали участь славетні графіки – і Середа, і Кричевський. Але геніальний графік Георгій Нарбут зробив найкращі гривні. Зараз це раритет. Оригінали, на жаль, не збереглися, їх спалили за радянської влади. Ці гроші викликають захоплення в мене як митця, професіонала. Наскільки це філігранно виконано.

Йому було, щоправда, простіше, бо задумати й виконати, щоб ніхто не заважав, – простіше. Коли я робив, засідало багато комісій, і кожен член кожної комісії робив якісь зауваження. Це були непрофесіонали. Це були політичні діячі, депутати Верховної Ради. Потім ще долучився Нацбанк. Першим головою Нацбанку був Володимир Матвієнко – знаний економіст, літератор і відомий поет-пісняр. І він як людина талановита розумів, що не треба тиснути на художника, а більше довіряти йому. І він давав можливість робити творчі портрети, тому що ніяких зображень ні Володимира, ні Ярослава Мудрого практично не збереглося. Ми навіть не знаємо, чи справді так виглядав Мазепа, зображення якого дійшло до нас.

– А хто саме визначав, які портрети будуть зображені на купюрах? Як відбувався цей процес?

– Це було колегіально. Все проходило демократично й прозоро. Засідали комісії. Я як художник був на них присутній. Спочатку постало питання, за яким принципом добирати персоналії. Вирішили, що потрібно відібрати таких персон з нашої історії, які найбільше причетні до творення державності.

Оскільки наша державність почалася ще з княжої доби, то ми обговорювали фігури князів. Я запропонував розпочати цей ряд із княгині Ольги, але її не затвердили, бо номінацій було мало – всього шість. Тому почали з Володимира Великого. Це, напевне, справедливо, бо він один з найбільш знаних князів, зачислений до лику святих, оскільки запровадив християнство на Русі. Його син Ярослав теж був геніальною людиною. За нього було створено шедевр архітектури давньокиївського періоду – Собор Святої Софії. Потім почалась козацька доба. Персона Богдана Хмельницького не викликала жодних заперечень. Це найславетніший наш гетьман, і він, можна сказати, відродив державність. А от з образом Мазепи були проблеми. Леонід Кравчук, який на той час очолював ВР, сказав, що поки треба утриматися, щоб “не дражнити гусей”. Він натякав на московський уряд, бо ми були ще в Радянському Союзі. Адже гривня була створена у квітні 1991 року, тоді як Незалежність проголосили в серпні. Ніхто тоді не знав, як події розгортатимуться далі. І про Грушевського теж сказали – хай побуде трішки в планах. Образ Шевченка, звісно, заперечень не викликав, як і Франка та Лесі Українки.

– Чи Ви й досі берете участь у оформленні нових купюр? Адже не так давно було введено в обіг 500-гривневу банкноту?

– Зараз не беру участі. Але я дам вам пересвідчитися... (Знову дістає свою книжку “Надії та розчарування, або Метаморфози гривні” видання 2000 року й показує ескізи 500-гривневої купюри з зображенням Григорія Сковороди й Києво-Могилянської академії.)

Вони її змінили, але взяли мою ідею. Літом 1992 року я вручив Вадиму Гетьману – на той час голові Національного банку – оці ескізи 500-гривневих купюр. Але його трагічна доля... До того ж він сказав, що в нас не буде інфляції, нам, можливо, і не потрібні такі номінації. Але він їх забрав. І я був здивований, коли торік випустили ці банкноти. Ідея моя... Проте, як на мене, мій образ Сковороди цікавіші, і ці гривні більш художні.

– А стосовно українських паспортів? Ви ж теж брали участь у їх оформленні?

Так, я оформив дипломатичний паспорт у 1991-му й наступного року – загальногромадянський паспорт, який зараз змінюється. Там було зображення Верховної Ради – на зворотній сторінці. Його замінили на прапор.

МЕНЕ ПОХВАЛИВ МУШКЕТИК, І Я ВИРІШИВ ПИСАТИ ЩЕ

– Ви з 1971 року – член Національної спілки художників, а у 2006 році стали ще й членом Національної спілки письменників. Відчули потребу серйозно займатися літературою?

– Знаєте, до цього йшлося давно. За фахом я художник книги. А щоб проілюструвати книжку, а особливо нашу класику, треба бути в ній обізнаним. Я ілюстрував “Кобзар”, “Тараса Бульбу” – книжки, що ілюструвалися багато разів. Тож, аби зробити якийсь свій варіант на теми цих геніальних книжок, треба надзвичайно уважно читати. А я проілюстрував 75 книжок. Я читач уважний. Наприклад, Олесь Гончар попросив проілюструвати його роман “Прапороносці”. Так я його п’ять разів перечитав. А спочатку навіть відмовлявся, не наважувався, адже це була настільки знаменита книжка. Вона й зараз знакова для української літератури.

Напевно, десь підсвідомо, я вчився літературного стилю. Адже я не закінчив ніяких літературних факультетів. Я в цьому плані самоук. Чому мене потягнуло за перо? Тому що перо я використовував часто як засіб малювання. Туш, перо, папір – це ж художні засоби. Але, напевно, у кожної людини буває такий період, коли з’являється якась ностальгія за минулим, особливо коли ти буваєш в далеких краях. Так сталося, що я півроку не був на території України, і це на мене так вплинуло... Ностальгія – це чи така хвороба чи стан душі, коли думаєш тільки про свою землю, минулі літа, і воно не дає тобі спокою, не дає ні працювати, ні жити – нічого. Я засинав і бачив неначе фільм про своє життя, особливо дитинство. Як казав один з відомих: “Кожен художник носить своє дитинство в кишені”. Я б сказав, ще й у серці, тому що я все життя черпаю своє натхнення, якісь деталі з пори дитинства.

Але є ще одне. Засоби образотворчого мистецтва мають свою певну межу. От, скажімо, як зобразити засобом живопису чи графіки, як пахне нетоплена піч чи шум вітру за вікном, бурі, дощу, який збиває перестиглі яблука чи груші, як вони падають на землю... Або як стукає гілочка калини у вікно чи як співає півень зранку. Література – це засіб пізнання, і ми розглядаємо її не тільки як естетичну насолоду. Я взявся писати для себе. Мені хотілось зафіксувати якісь моменти зі свого власного життя. Я зовсім не думав, що це буде літературним твором. Я просто писав  короткі спогади – абзац, два, десь воно складалося, було несистематизоване. Коли його набралося досить багато, почав розбирати папірці, це почало обростати в якусь розповідь, хоча вона не має канонічної будови як повість: початок, кульмінація, розв’язка, фінал, епілог. А це просто така мозаїка. Це мозаїка мого життя. Це епізоди – як биті скельця. І коли дивишся в калейдоскоп, вони складають візерунок життєвої дороги. Я зробив малюнки – хату, де народився, дерева, бурю, грозу, тополі, своїх односельців... (Гортає сторінки своєї автобіографічної повісті “Десь на дні мого серця”.)

Ілюстрація до ”Слова про похід Ігорів”

Отак я проявився у двох іпостасях – людина, яка пише (боюся назвати себе письменником) і малює. Я написав пером і малюнки, і власне повість. А потім вона отримала схвальні відгуки від Юрія Мушкетика. Це мене якось підбадьорило. Я взяв і написав другу книжку. Ця книжка теж викликала інтерес. Можливо, тому, що повоєнні роки, голодне дитинство якось не були описані в нашій літературі.

– Кажуть, що талановиті люди талановиті в усьому. Ви і художник, і письменник. А які ще таланти в собі віднайшли? Може, у Вас ховається музикант?

– Ні-ні. Цього в мене немає. Я люблю музику, і, на щастя, дружина у мене музикант. Вона прилучила мене до професійної музики. Ми часто ходимо на концерти, в оперу, в театр. Я не уявляю себе без музики. Коли я працюю, фоном завжди звучить Вівальді, Моцарт, Бах, Бетховен і наші народні пісні, наша класика. Цей фон допомагає мені думати, мріяти, збуджує творчу увагу.

ХУДОЖНИК У КОЖНІЙ КАРТИНІ ЗОБРАЖУЄ СЕБЕ

– Вас називають класичним художником. Як Ви ставитеся до сучасного постмодерну? Для Вас важливіший зміст чи форма?

– Це одвічне питання: "Що?" або "Як?". Я думаю, ніхто не дасть точної відповіді, що важливіше – форма чи зміст. На мій погляд, ідеально було б, щоб у прекрасній формі був прекрасний зміст. Але це не значить, що всі реалізми, дадаїзми, сюрреалізми та інші “ізми” мають бути відкинуті. Мені пощастило бути в Іспанії – у тому місті, де народився геній Пікассо, і ще один геній – Далі. Я бачив їхні роботи від найменших рочків (здається, у музеї зберігаються роботи Пікассо з 5-річного віку) і до останнього періоду життя.

Ось що цікаво. Він був спочатку могутній реаліст, а потім став могутнім модерністом. Але час від часу, яким би вподобанням не віддавав перевагу, він вертався до реалістичного малюнку. І це в нього виходило блискуче. Цим він володів на рівні Рафаеля і Леонардо.

А сучасні модерністи перескакують початковий період оволодіння малюнком. Малюнок же – це основа образотворчого мистецтва. Мені здається, хоч би які були круті техніки, якщо нема володіння малюнком, – нема художника.

Я людина своєї епохи і маю свої вподобання. Люблю сюжетні речі, люблю ілюструвати класику, особливо українську героїчну. І “Слово про похід Ігорів”, і Шевченка, і Гоголя. Люблю малювати портрети. Я створив 52 портрети мами. Я не розумію, як це зробити в абстрактній манері, якимось кубізмом. Я люблю те, що я люблю...

– Ви створили понад 700 художніх робіт. А якби Вам запропонували зобразити картину свого життя, щоб на ній було?

– Я власне почав картину свого життя. Оці дві книжечки (дай Бог натхнення, я б створив і третю, був би триптих). (Знову демонструє малюнки у своїх автобіографічних книгах.) Я в мами на руках, потім маленький сиджу на воротах біля своєї сільської хати і т. д. Це було б полотно мого життя. Оце був би найбільш вірогідний портрет.

Узагалі в кожній роботі є частинка моєї душі. Кажуть про Леонардо, що Джоконда схожа на нього юного. Є й інший приклад. Я навчався в Художньому інституті, і от ми малюємо натурника чи натурницю... Нас у групі було вісім. І коли виставляємо всі ті роботи, то них зображено різні особи. І можна було бачити риси художника, який малював цю модель. Це робиться на підсвідомості.

Образ мами... Мама мала таке виразне лице, що вона нагадувала мені портрети пізнього Рембрандта, оцих його жінок поважного віку. Вона настільки була цікава, що часто я використовував її образ як героїню творів Шевченка, Франка, Лесі Українки, Ліни Костенко.

ДО АМЕРИКИ МЕНЕ ВИГАНЯЄ ОСІНЬ

– Ви ось відлітаєте до Сан-Франциско. Якось Ви сказали, що Україна Вам дає наснагу, а найбільш плідно творити вдається в Америці. Чому так виходить?

– Абсолютно. Мене виганяє осінь. Це пов’язано зі здоров’ям. До того ж моя дружина там на заробітках. Прилучаюся до неї, перебуваю ці холодні місяці там, бо астма не терпить такої погоди – мені зле. А там я можу працювати. Оскільки там у мене немає такого кола спілкування, як тут.

Тут я роблю виставки, спілкуюся, заангажований на багато програм, тому часу на працю не вистачає – я надихаюся. Був на Тернопільщині – там проходили Шевченківські дні, в Івано-Франківщині – там відзначалося 100-річчя від дня народження одного з героїв УПА Мельника, потім я їздив по Чернігівщині – це моя батьківщина... Я везу з собою багато України в душі. І це хотілось би якось висловити або словом, або малюнком.

– Емігрувати не хотілося? Адже у Вас там і донька, і дружина...

– Ніколи в житті! Я стовідсотковий громадянин України! Просто, на щастя, є така можливість, щоб відлітати на холодні місяці.

– Як Вам удалося стати почесним громадянином одразу двох канадських міст – Вінніпега і Брандона?

– Ну, це не тільки я. У нас була група художників – Михайло Стороженко, Олекса Міщенко і я. Ми втрьох возили виставку. Представляли українське мистецтво в тих місцях. А там велика громада українців. І вони захотіли відзначити нас цим почесним званням.

– Кажуть, людина може вічно дивитися на три речі: як горить вогонь, як тече вода і як працює інша людина. А є така картина, на яку б Ви могли дивитися вічно?

– Є. Коли я буваю відірваний від України, у мене є кілька славних репродукцій... Наприклад, ілюстрація до “Енеїди” Котляревського нашого геніального Нарбута. Потім мені дуже подобається автоілюстрація Тараса Григоровича до його поеми “Катерина”. Подобається триптих Кричевського “Сім’я”. Ці роботи мені ніколи не буває скучно дивитися. Вони мене завжди надихають на творчість. Якщо в мене щось не клеїться, я дивлюсь на них і справді набираюся снаги. Ще я беру з собою літературу. Люблю читати Григора Тютюнника, наших поетів – Талалая, Ліну Костенко, Драча, Вінграновського, Рильського.

– А свій перший малюнок пам’ятаєте?

– О, так! Пам’ятаю! Можливо, це не перший, але це історія, яка закарбувалася в пам’яті. У першій книжці своїх спогадів я згадую про це.

Коли було, як кажуть, босоноге дитинство і не було ні взуття, ні одягу, я сидів на печі. Там сушилося зерно, і в цьому зерні я часто сидів сам, бо мама та бабуня поралися надворі, а старший брат Андрій учився в школі. Малювати було нічим і ні на чому. І якось вугіллям я намалював на стіні коня і вершника. Вважав, що це було дуже красиво і чекав першого визнання. Мені було років 4–5. Мама мене насварила, бо не було крейди білити стіни...

Це була невдала спроба. А взагалі, скільки себе пам’ятаю, я завжди щось малював. Моя відповідь банальна... Я думаю, кожен художник вам скаже це саме. Усі діти спочатку художники. І ви, напевне, малювали. А потім ми обираємо різні дороги, чи нас обирають дороги, не знаю, як правильно...

Розмовляла Анна Ященко

УНІАН в Google News