Наодинці з Андруховичем і Процюком, або критичні дні Барана

"Андруховича наявність моєї персони починає дратувати і псувати загальний імідж модернового писателя. На жаль, перевірки на „вшивість” він не пройшов”... Рецензія

Баран Є. Наодинці з літературою...: Щоденникові нотатки, есеї. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2007. – 172 с.

Рецензія

У щоденниках літературного критика є своя специфіка. Він навіть там лишається поза дискурсом. Така вже доля критика – все життя писати про когось і ніколи про себе, бо навіть у щоденнику пишеться про них і про те, як з ними співіснуєш, а не про те, що хвилює тебе.

Мова йде про нову книгу Євгена Барана „Наодинці з літературою: щоденникові нотатки, есеї”. Вона складається з двох частин: власне щоденника і критичних есеїв, але в контексті щоденникових записів есеї губляться, а шкода.

Це радше книга пліток (направду, чоловіки пліткують більше за жінок) про життя-буття літературного Івано-Франківська і сусідніх або ж і не зовсім сусідніх областей. Ні, не так. Це навіть книга не про життя загалом, а про життя Євгена Барана у контексті Юрія Андруховича та Степана Процюка. У першому випадку маємо ображений дискурс, у другому - ... Не знаю, як вони зреагували, і чи читали той щоденник узагалі. Я би на їхньому місці налила Баранові сто грам і подякувала за безкоштовний піар, адже щоденник нашого сучасника купуватимуть, сподіваючись знайти там безліч авторової брудної білизни, та й не тільки авторової. Але і тут – облом. До честі Барана, він якщо і говорить про якісь двозначні ситуації, то не називає прізвищ (але ж хто знає, той все одно здогадається).

Хоча зрештою, невже це так важливо, що Процюк загубив свого старого мобільника, а син Андруховича здавав у Барана вступний іспит? Кого це може зацікавити? Проте так буває, коли ти за рахунок інших пробуєш нагадати про себе, головне, аби почули й почули вчасно.

У післямові Василь Слапчук називає Барана самотнім і забутим чатовим, „що стоїть на варті вічних духовних цінностей літератури, які й задарма нікому не потрібні”. Що ж... Можливо і так. Баран належить до тих критиків, які вже давно випали з літературного процесу. Він – окремо, літературний процес – окремо. Він щось пише, письменники, на яких він ображається чи не ображається, теж пишуть, отримують премії і не заважають одне одному. Як говорить Євген Баран, „Наодинці з літературою” – це моя спроба, можливо, остання, залишатися собою. Все-таки я щось робив ці роки і якесь зелене поняття про літературу маю, як би хто не свистів”.

Що цікаво, коли читаєш щоденник, відчуваєш якийсь сум і спокій. Можливо, тому, що події, описані там, навіть не події, а дні, недавно прожиті мною майже в такому ж контексті головних подій. Вони наче свіжі рани. Це не талмуди авторських рефлексувань і медитацій, мабуть, тому щоденник читається на диво швидко.

Тут є і загальновідома правда, але коли читаєш її, лише стинаєш плечима: ну і що?.. всі її знають, про неї давно не мовчать, проте цим не зміниш світ: „Зауважив. Сьогодні письменник не потребує осмислення історико-ідеологічного, лише філологічно-філософського дурману, за яким стає непомітним його примітивізм („світоглядне графоманство”. Хоч бери і сам пиши „художні тексти”, які помножуватимуть величезну пустку від нікчемного письмомарення”. Сподіваюся, щодо останнього, то автор пожартував?

І знову „але”. Що лишається з тобою після читання? Баранова образа на невдячність молодих авторів, яких він вивів у світ і які отримали більше ніж він у певному сенсі? „...їм якось ніяково, що саме я виявився перший на їхній дорозі, а не, наприклад, Андрухович. Наявність моєї персони починає їх дратувати і псувати загальний імідж модернового писателя. На жаль, перевірки на „вшивість” вони не пройшли”. Баранова хронічна втома і повтори про те, як нудно жити у цьому світі? „Ніхто нікого не запитує, ніхто нікому не розказує. Люди всі самодостатні й самозакохані. Знову період застійний: не пишеться, не читається...” У жінок такі стани бувають тоді, коли мають початися критичні дні. Цікаво, що починається у Євгена Барана?..

Ольга Деркачова

УНІАН в Google News