Дерева, які називаються „ребека”...
Василю Довжику...
Нас час не квапить – кола по водіПливуть врочисто, чисто, незрадливо.
І світять верби змореній воді
Цим незрівнянним, неповторним дивом.
І плине час, крізь серце плине час.
І молоко із глечика на душу.
І дотик слова. Слово – яка наказ,
Яким пливти крізь безмір віку мушу.
І шемрання, і легіт, і печаль.
І павутина днів моїх мінливих.
І сніг летить – і як його нам жаль,
Бо холодно йому в космічних зливах.
До скронь тулюсь холодного дощу,
І міряю на сіль густу епоху.
Хто зронить кривду слову – не прощу,
Бо не простить цього мені епоха.
Був вечір. Холодний київський вечір. Такий – яких тисячі, чи сотні. Коли залишаєшся сам на сам із порожнечею – відстанню до поїзда. Коли всі заклопотані вселенськими ідеями і невідворотними справами. І тільки дві замерзлих синички на білій гілляці дивуються із мерехтіння першого снігу і відблиску сонячної печалі на діамантових галузках. І – раптом через мерехтіння снігу – чиєсь „добривечір” несподівано розколе снігову тишу.
Тримаюся за несподіване рученятко слова, як за галузку померхлого снігу. Щедра відкритість усмішки Василя Довжика – і розмова, розмова, розмова – в унісон вітрові чи мерехтінню вечірніх ліхтарів. Є отой прилисток для душі – де можна зігріти душу, де можна досхочу напитися чаю, де у тиші вечірніми сходами лунають кроки Валерія Герасимчука.
Осідають пахощі хвої і тонка ниточка розмови виблискує несподіваним мерехтінням. Якось би запам`ятати цю мить і цю розповідь Василя Довжика: про дерева біля приміщення Нашої Спілки на Баковій, 2; на яких покояться замерзлі синички, що їх садив світлої пам`яті Володимир П’янов; і про таємничі назви дерева „ребека”, які треба конче запам`ятати, бо ніде в Україні більше таких немає, лишень на подвір’ї Нашої Спілки; і про те, що Ніна Гнатюк не відповідає на погуки мобільного телефону; і про чийсь літературний вечір, який відбувся нещодавно...
Кутаюся в оксамитове шемрання голосу Василя. Подумки вклоняюся пам`яті Володимира П’янова бо бачу, як тужать своїм погойдуванням у такт вітру деревцята, що були благословенні на світ його долонями, як поскрипують тужавим гіллям – бо, може, це його душечка черкає їх своїми крильцятами.
Василь Довжик – це письменник, який поєднав рідкісний дар письменника та актора. Артист у слові, духовний відчитувач акторського дійства. І оте глибинне, ще праруське, відчуття звуку живе у його мовленні тонкою мембраною.
І несподівано зринають у пам`яті невідомі акорди кіно, у якому древній русич, підперезаний крайкою, у сорочці на випуск, п’є із глечика густе молоко, яке збігає по його бороді, пазусі пахучими горошинами. П’є так смачно, як я нинішню розмову у прихистку дивовижного вечора.
Дві синички скльовують крихти хлібця із наших долонь. Либонь, десь хлібець є і смачніший, але ніхто не віддаватиме його із такою переповненою щедрістю. Їхні дзьобики покусують мої пальчики, паморозь опадає на волосся. Щось тримає нас біля цієї оселі із промовистою назвою – „Наша Спілка”. Очевидно, це дерева із промовистими назвами „ребека”. І душі тих, які є для них оберегами.
Калейдоскоп оповідей, як хрущі на вишнях Шевченкових. Шемрають і туркочуть. Десь поруч Іван Перепеляк із великою здатністю відкрити людям апостольські вчення. А на якийсь час задумується, чи потрібне людям це вчення. І в найбільший момент сумніву: Василько скрушно хитає головою. Людство ще доросте до великих відкриттів – як доростають до грози травневі дерева.
...Закарпатський коньяк у бурштинових келішках і зойків вагонних коліс, і десь іздалеку скрип сільського воза і дядько із віжками: „Гаття! Ксобі!”
І треба кермувати поміж засніженими деревами, поміж синиччиним дзібонінням, поміж скрипом вагонних коліс, поміж деревця тами, які називаються так рідкісно „Ре бека”, поміж заметами пам’яті і вічності, поміж вічною круговертю днів, поміж прощальною усмішкою Володимира П’янова і печальним помахом його руки. І веслуєш поміж стукотом вагонних коліс, і незборимим бажанням зупинити мить, яка стрімко летить поміж пальцями ручаями весняних дзюркотливих струмків.
І бажання відчуття розмови – сильніше від розмови. Бо отой сільський дядько із одною-єдиною порадою гвіздком закарбовується у пам`яті. Чи не з нього Ти, Васильку, витворив отой колорит лебединої зграї безсмертного Василя Земляка. Ти сам схожий на довгоногого журавля, що стовбичить біля мого вагона, накриваючи своїми крилами.
Мені вже не холодно у цьому перемерзлому місті. Пахне м’ятою і чебрецями, і духом сосни, мені услід кивають долонями дерева Володимира П’янова. А ще – Іван Перепеляк, від якого струменить енергійна впевненість і молодече геройство. Либонь, князь Ігор таки мандрував Харківщиною, як і Грицько Сковорода, аби вручити свої безсмертні жезли небу і зіркам.
Так давно чекає мене Слобожанщина помахом руки шкільної товаришки Люби Лемешук. І її довірливе: „Напиши, коли приїдеш, я зустрічати вийду... Квартира відремонтована, тебе чекає...”
І чомусь зринають у пам`яті похоронні вінки: то вперше я бачу так багато людей і вінків, що пахнуть хвоєю, як на новоріччя. І мама тримає мою долоньку, і я не розумію, чому це Люба плаче над ящиком, замаяним квітами. І дзвенить голос моєї мами: „Аби пам’ятала, як батька Любиного ховали...” Я ще не знаю, що ховати можна не лише половину смоктальної цукерки – „на потім”; кусочок білого хлібця для киці і шматочок кольорової тканини для саморобної Любиної ляльки...
Слово ”ховати” тепер віє для мене холодом.
І Люба сьогодні так далеко від мене, так відсторонено. А я тулюся до маминої долоні переляканим горобеням. А тепер ні до кого тулитися. Хіба що до цієї розмови і до стукоту вагонних коліс, і до синиччиного жебоніння, і...
– Іди за мною, – Іван Миколайчик виринає несподівано із непам’яті, пам’яті, як виринають зимові дерева в холодному надвечір’ї. Так кликав він за собою Василя Довжика – і той поклик вирізьблюється у тиші зимового вечора окрайцем зоряного сяйва.
– Що він вкладав у свої слова...– задумано говорить Василько і по лелечому вдивляється у сувої своєї пам’яті.
– Івана я зустрів на сходинках метро. У довгому шкіряному плащі... Він кликав мене із собою: „Іди за мною...”
Чи важко іти Миколайчуковими слідами? Запитайте у дерев із дивними назвами „ребека”; у втомленої синички, що вдячно лоскоче мої пальчики своїм дзьобиком, у Василевого голосу, який так багато знає про наш час і нашу літературу; а ще більше – відчуває.
Марія Якубовська, голова Львівської організації НСПУ
