Пам`яті Василя Левицького...

Втопився, коли поїхав на заробітки, аби грошей заробити, аби родина жила в достатку, аби про тому сісти за написання нової прозової книжки. Про Майданек? Кажуть, що саме ту книжку він писав останні дні, тижні, місяці життя...

Василь Левицький... Йому було лишень тридцять три... Коли душа перетнула межу буття. Вдарилася мокрими крилами об водяну глибінь. Втопився, коли поїхав на заробітки, аби грошей заробити, аби родина жила в достатку, аби про тому сісти за написання нової прозової книжки. Про Майданек? Кажуть, що саме ту книжку він писав останні дні, тижні, місяці життя. Вдень тяжко працював на будові, а вночі невтомно тарахкотіла друкарська машинка.

Тридцять три роки... Тридцять три новели... Перша книжка Василя Левицького – „Великий день”. Передчуття оновленого світу, подих нової доби, великий дух українства, велич маленької людини d її щоденних буднях. Традиції Григора Тютюнника, у якого вчився. Вважав його своїм учителем. Квапився доростати до нього. Наче знав, що скоро, так трагічно зімкнуться водяні кола над його головою.

„Коли приїжджав додому – у село Красне, що на Івано-Франківщині, виходив слухати вітер”,– оповідає дружина Олена. „Я не знаю батька таким, який є у Ваших оповідях”, – з нотками неприхованого суму говорить син Андрій. То неправда, що час заліковує рани – він просто робить їх глибшими. І трагічне слово „ніколи” ніяк не може змиритися із словом „було”.

Неслухняне волосся кольору житньої барви, аристократичний ніс із горбинкою, очі кольору небесної барви. А погляд – думаюче зосереджений. Завжди. Приїхав до Львова, аби „вивчитися на письменника”. Ще не знав, що за дар письменницького слово треба платити життям. Котив через пів-Львова велетенське колесо, яке і донині прикрашає стелю літературно-мистецького клубу у Львівській організації Національної спілки письменників України.

Стараннями Романа Лубківського та Ярослава Павлюка родині Василя Левицького все ж таки вдалося „вибити” квартиру. Олені з дітьми, сином Андрійком і дочкою Оленкою, уже не треба було поневірятися по чужих кутках. Бо скільки тих квартир довелося поміняти Василькові... Та й чи поїхав би на заробітки, аби родина жила заможніше.

Він так чекав приходу отого Великодня для нас усіх... Вичакловував його словом. Найвищим мірилом творчості було життя. Він належить до когорти отих  „хлопських синів за походженням” (вислів Івана Франка -І.Я.), які прийшли у літературу від самого життя. Франкова теза „Література і життя” була для них не голим гаслом. Бо вміли робити всяку роботу і не цуралися її. І ота праця щоденна не дозволяла душі заростати „панським салом” (вислів Марка Черемшини – М.Я.)

У цьому році Василеві Левицькому виповнилося б тільки п`ятдесят. Сімнадцять років його немає з нами. Залишилися дві прозові книжки, виросли діти, і світла непроминальна пам`ять. У ці дні відбулися траурне віче пам`яті Василя Левицького на Личаківському цвинтарі у Львові та вечір пам`яті у Львівській організації Національної спілки письменників України. Приїхали родичі, земляки із Надвірнянського району що на Івано-Франківщині. Зі словами пам`яті виступили письменники Марія Якубовська, Роман Коритко, Олесь Дяк, журналіст Іван Гриджук, голова сільської ради із села Красне, однофамілець і побратим покійного письменника – Василь Левицький. Траурну панахиду відправив парох із рідного села Василя отець Іван Бойко.

Марія Якубовська, голова Львівської організації Національної спілки  письменників України

УНІАН в Google News