Олесь Гончар: життя після життя

Іноді доводилося повністю підпорядковувати себе інтересам чоловіка… Підтримка читачів завжди була важливою для Олеся Терентійовича, тепер я це зрозуміла ще більше… Інтерв’ю з дружиною письменника

З квітня цього року минає 90 літ з дня народження того, хто був Прапороносцем української літератури, а в став Реставратором Собору українського духу, кого за життя хвалили і ганили, а після смерті визнали Героєм України... Отже, наша розмова про Олеся Терентійовича Гончара з його вірним другом, соратником і дружиною Валентиною Данилівною.

Валентино Данилівно, минуло 12 років з того дня, як Олесь Терентійович фізично відійшов за вічну межу. Але духом – він з нами. З нами його велика, світла, шляхетна душа. Він присутній у нашій українській і планетарній ноосфері, і це ви знаєте, і це знають усі. Тому у переддень його дня народження хочеться говорити про живого Олеся Терентійовича. Почнемо з того, як збирається відзначати його 90-літній ювілей рідна  Україна на рівні офіційному рівні і рівні народної пошани і читацької любові?

Олесь Гончар

Дякую за прихильні слова про творчість Олеся Гончара, прихильні, сподіваюсь, не тільки для мене, а й для шанувальників, які в нього є, і дякуючи їхній любові до письменника він і присутній у нашій українській і планетарній ноосфері.

Так, справді 3-го квітня цього року Олесю Гончару виповнюється 90 років. Міг би ще за кращих умов, може, й дожити до цієї дати, але так розпорядився Господь Бог…

Ви питаєте, як буде відзначатися цей день в Україні? Якщо на державному рівні, то, слава Богу, 21 березня Президент видав  Указ про святкування ювілею Олеся Гончара. 17 квітня в театрі імені Івана Франка відбудеться ювілейний літературно-мистецький вечір.

На рівні, сказати б, читацькому, робиться, і, як на мене, немало. У Музеї літератури сьогодні, 31 квітня, відкривається виставка творів Гончара і документів про нього. У ці дні відкриються музеї письменника у київській школи № 76, яка носить ім’я Олеся Гончара, школі № 25 міста Дніпродзержинська. У Гірничому національному університеті Дніпропетровська, де створено центр української мови імені Олеся Гончара, готуються ювілейні Гончарівські читання, 18 квітня у Національному університеті Дніпропетровська та Полтавському державному педуніверситеті пройдуть наукові конференції по творчості Гончара. До ювілею письменника вийшли друком ґрунтовні дослідження на матеріалах «Щоденників» ректора останнього вузу Володимира Пащенка «Гончарова правда про духовність і церкву» та декана філологічного факультету Микола Степаненко «Публіцистична спадщина Олеся Гончара».

Херсонська міська рада прийняла рішення про присвоєння одній із вулиць міста імені Олеся Гончара.

Які заходи, які відбудуться 3 квітня у столиці, де жив і працював Олесь Гончар?

Як звичайно, у день народження письменника на байковому кладовище прийдуть друзі письменника, шанувальники його творчості, щоб покласти квіти на могилу, спом’янути його… Будуть серед них і члени комісії по спадщині Олеся Гончара, яку очолює Іван Драч, а секретарем є Яків Григорович Оксюта, людина, яка знає Олеся Терентійовича ще з технікуму журналістики в Харкові, тобто з 1934 року, і аж до сьогодні багато робить, щоб добра пам’ять про письменника оберігалася від різного ґатунку злоязиких тлумачів його творчості.

Після покладання квітів у Спілці письменників України відбудеться вручення Державної премій імені Олеся Гончара, яка була заснована у 1997 році Кабінетом міністрів та Національною спілкою письменників України. Лауреатами її стали за ці роки дослідниця творчості Олеся Гончара із Дніпропетровська Марія Зобенко, такі провідні українські письменнники, як Софія Майданська, Олекса Шеренговий, Левко Різник та Іван Гущак, Любов Пономаренко, Галина Тарасюк, Броніслав Грищук. Цьогорічним лауреатом визнаний одноголосно самовідданий дослідник життєвого і творчого шляху Олеся Терентійовича, автор книг «Собор і навколо Собору», «Ніч без Олеся Гончара», відомий  письменник, на жаль, уже покійний Віталій Коваль.

Олеся Гончара знає світ і шанує, і щонайкраще засвідчує це недержавна україно-німецька літературна премії імені Гончара, яку заснували 11 років тому   громадяни Німеччини прекрасна письменниця, жінка, наша землячка Тетяна Куштевська та людина широкої ерудиції, власник найбільшої бібліотеки в Німеччині меценат Дітер Карренберг на підтримку талановитої літературної молоді України і задля популяризації імені Гончара за кордоном.

Чи планувалося перевидання творів Олеся Гончара? Адже знаю, як сьогодні не вистачає школам, бібліотекам якраз талановитих, світлих і совісних, книг Гончара.

Щодо про перевидання спадщини Гончара, то хочеться подякувати видавництву «Сакцент-плюс», яке видало чотири томи його творів, куди ввійшли «Прапороносці», «Людина і зброя», «Тронка», «Собор» та інші. Видавництво планує видати ще два томи, де будуть твори написані в останні роки його життя Долучилося до  перевидання творів Гончара і видавництво «Фоліо». А ось у видавництві «Наукова думка», де заплановано 12-томне видання творів Гончара, вийшло тільки п’ять томів. На жаль, уже минає третій рік, як через відсутність фінансування, призупинено роботу над цим унікальним і найбільш повним виданням.

Також до ювілею у видавництві «Український письменник» обіцяли видати том епістолярної спадщини письменника… Звичайно, хотілося б перевидати «Щоденники», які вийшли у видавництві «Веселка» невеликим тиражем, більшість якого розіслана по бібліотеках України, і лише невелика частина (п’ятсот примірників) пішла у продаж, а тому не задовольнила великий попит бажаючих придбати тритомник.

Справді, жоден твір в останні роки не мав такого резонансу серед інтелігенції, а надто поміж широкого загалу читачів, як «Щоденники» Гончара – це взірець чесного одкровення чесної людини, митця і громадянина. Люди втомилися від тарабарщини, від дозволеної свободою слова  пустобрехом патріотичної сміливості, вони прогнуть високих і глибоких помислів, ваговитого справді вільно народженого Слова, якому не страшні ані заборони, ані «височайші» дозволи.

Вдячна всім, хто прихильно відгукнувся у пресі про ці записи: і Петрові Сороці з Тернополя, І Вікторові Чабаненку із Запоріжжя, і всім, всім, хто з небайдужим серцем прочитав ці сокровенні сторінки, які автор колись записував, маючи намір повернутися до них, щоб доопрацьовувати, дописувати, пригадувати те, що не встиг через своє надто активну громадську діяльність. Зворушують мене, звичайно, і телефонні дзвінки з подякою за щоденники і деякі листи читачів з відгуками і їх звичайно, не сотні, як ви перебільшуєте, але вони є, ці відгуки, і для мене вони цінні, вони мене підтримують морально у хвилини скрути.

Хіба не порадує, скажімо, ось такий відгук, коротко зацитую: «Враження моє неймовірне, непередаване! Це унікальне явище. Жива історія нашого народу, його культури, мови. Висота думок, чистота, щедрість і щирість серця патріота України, її геніального сина… з кожним словом, з кожним реченням в унісон билося моє серце. Все глибше і глибше я пізнавала свій народ, бачила, як кривавилось серце письменника від усіх негараздів людського життя, як страждала його душа від хворої національної свідомості багатьох сучасників…»

До речі, як Олесь Гончар ставився до своєї популярності?

Підтримка читачів завжди була важливою для Олеся Терентійовича, тепер я це зрозуміла ще більше, уяснила для себе, що слово читача, відгук на написане, було для нього стимулом до подальшої праці, усвідомлення того, що правдиве слово все ж таки комусь потрібне, як духовна опора в житті серед цього  бурхливого нестабільного світу.

Валентино Данилівно, вибачте, але знаменитий і улюблений в народі письменник Олесь Гончар залишається досі «закритим» для народу. Він ніколи не афішував свого приватного життя, навіть, здається, беріг його від стороннього ока. Але все-таки читачам хотілось би більше знати про його найближче оточення.

Щодо приватного життя, то він справді ніколи не афішував його. Сім’я для нього багато важила, вона була для нього тим місцем на землі, де йому було затишно і надійно, хоча, якщо бути одвертою, найбільше все ж таки важила для нього література, вона була в нього на першому місці, і мабуть, від цього не завжди затишно почувалося тим, хто був біля нього.

Сподіюсь, багато чого невідомого про улюбленого письменника розкажуть читачам і Ваші спогади. Чи побачать вони світ до ювілейної дати?

Ви питаєте про спогади, які я написала про Олеся Гончара... Так, це дійсний факт. І найперше чим я керувалася, беручись за цю, признаюся, дуже нелегку працю, хоча б частково відтворити життя людини, з якою пройшла життєвий шлях довжиною майже у півстоліття. І щасливий, і часом гіркий… Хотілося б, щоб читач побачив найперше людину з усіма притаманними саме людині рисами, а не комусь там абстрактному, часом і забронзовілому. Та як це мені вдалося, покаже час. Я ж не письменниця, а лише співучасник спільно прожитого життя.

Валентино Данилівно, повірте, навіть не знаючи Вас особисто, я не могла уявити поряд з Гончарем іншої жінки, крім Вас. А познайомившись, переконалася, що Ви були послані йому Всевишнім для того, щоб він реалізував себе і як митець, і як людина, і як подвижник українського духу, і як лицар… Себто у всіх земних іпостасях. Думаю, усім буде цікаво дізнатися, як відбулася Ваша перша і, певно, що рокована зустріч?

Так, це сталося у червні 1946 року і, як кажуть, було коханням з першого погляду. Хоч все відбувалося просто: він побачив мене, коли я стояла з дівчатами на подвір’ї Дніпропетровського університету, де ми обоє вчилися на філфаці: він – на четвертому, а я – на третьому курсі, і підійшов до гурту. Звичайно, всі ми затамували подих, адже фронтовик Олесь Гончар на той час був уже знаменитим письменником… Але я не можу пригадати, як так сталося, що був гурт і  раптом ми зосталися тільки удвох, і я зрозуміла, що він – моя доля. Хоч у мене на той час був хлопець, за якого я збиралася заміж… І Олесь, як я прочитала в одному з його листів до друга уже після чоловікової смерті, упорядковуючи епістолярну спадщину, теж це зрозумів, бо повідомляв, що збирається одружуватись. Через рік ми справді одружились і переїхали до Києва, де Олесь вступив до аспірантури Інституту літератури.

Чи легко бути дружиною генія?

Не просто. Іноді доводилося повністю підпорядковувати себе інтересам чоловіка. Але компенсацією мені була його абсолютна до мене довіра і в житті, і в творчості. Як Олесь Терентійович признавався, йому потрібний був контроль. Тому він завжди ділився зі мною усіма проблемами, і дуже дослухався до мого сприйняття нового твору, який, звичайно, він мені начитував, а я друкувала, оскільки, казав, що його рука не встигала за думкою. Якщо ж відчував мій інтуїтивний спротив, розумів, що щось не так, треба допрацювати… Про все це я пишу у спогадах, які грунтуються на тому, що врізалося найбільше в пам’ять, але від 1970 року – на моїх записах про все, що цікавого чи важливого відбувалося у житті і творчості Гончара.

Чи успадкував хтось із сім’ї літературний талант Олеся Гончара?

Так, мені здається, що донька Людмила до певної міри причетна до цього. Вона перекладач з англійської на українську. І, кажуть, непоганий. У неї виходили переклади оповідань Хемінгуея, і Джері Даррела «Моя сім’я та інші звірі», і Анни Франк, недавно  переклала поезії американського поета Стівена Крейна. Збірка поезій вийшла у видавництві «Веселка».

А онука Леся у журналі «Вітчизна» надрукувала повість «Серце ацтека». У 2007 році видала книжку для дітей « Казки портового міста», зараз готує до друку книжку для  дітей. Так що літературні гени деяким членам сім’ї передалися від письменника у спадок.

Дякую Вам, Валентино Данилівно, за цікаву, хоч і не зовсім святкову розмову, і за те, що були берегинею і музою того, хто відродив собор української душі. А Богові дякую за те, що познайомив Вас з Олесем Гончаром того далекого червневого дня 1946 року, а тепер надихає вас на довершення його справ, на охорону його імені, його роду.

Розмовляла Галина Тарасюк