Павло Гудімов про порнографію, політику, Славка Вакарчука і єврейську кров

З українською музикою взагалі дупа, причому повна...У шоу Верховної Ради явно не вистачає нормального саунд-треку... Інтерв`ю

Приводом до розмови  з колишнім учасником рок-гурту «Океан Ельзи», керівником холдингу //гудімов арт проект Павлом Гудімовим  стала його нещодавня поїздка до Литви, де він презентував українську фотовиставку  «4х4». Але наша бесіда не обмежилася рамками творчості – ми говорили про політику, порнографію, єврейську кров і львівське панство...

Павле, що ж все таки являє собою проект «4х4» і чому місцем проведення виставки Ви обрали саме Вільнюс?

Наступного року Вільнюс – культурна столиця Європи. А це дуже важливо, скажімо, для околиць євроспільноти. Вони розвивають культуру на загальноєвропейському і світовому рівні. І оскільки ми досить близькі сусіди, і литовці цікавляться українською культурою, ми зробили такий проект, який називається «4х4». І перша серія з цього проекту - українсько-литовська фотографія «4х4». Спочатку чотири литовських автори представляли свої фото в «Я Галерея» (її засновником є Павло Гудімов – Авт.), потім наших чотири автори поїхали у Вільнюс. Це Олександр Ляпін, Анна Войтенко, Олександр Чекменьов і Геннадій Мінченко.

Продовженням цього проекту буде виставка «Українська сучасна графіка. Мистецтво проти митниці» українських художників Павла Макова, Миколи Маценка, Влади Ралко і Стаса Волязловського. Відбуватиметься це в Центрі графіки у Вільнюсі в листопаді цього року. А навесні 2009 року Павло Маков матиме там персональну виставку, представлятиме Україну в культурній столиці Європи-2009.

Коли відбувалася виставка литовської графіки в «Я Галерея», то наші литовські друзі отримали культурний шок, вони не очікували такої цікавості до графіки зі сторони глядачів та колекціонерів.

Я завжди мріяв об’єднати Україну в таке велике культурне кільце, тобто не зациклюватися тільки на Києві, на київських проектах. Хочеться реально потужних концертних гастролей, виставок. І цієї осені якраз буде багато пов’язано з ось такими поїздками.

Зараз наше видавництво «Артбук» активно готується до Львівського книжкового форуму. У Львові відбудеться персональна виставка Павла Макова. Також у Львові персональна виставка Олега Тістола та Миколи Маценка.

Тобто ми не збираємося сидіти на місці.

Ви нещодавно відзняли кліп, який у пресі назвали порнографічним…

Преса любить взяти якісь прикольні штуки. Це класний кліп, його зняв Віктор Бакін. Він придумав просту ідею – під час усієї пісні пара кохається.

Цей процес лише перебивається синхронним співом. Як на мене, найеротичнішими у цьому кліпі є, крім роботи акторів, роботи Миколи Маценка: величезний інжир, виноград і гранат. Вони є не менш еротичними, ніж сцена кохання.

У нас телеканали трохи такі стрьомні, жоден з них не хотів крутити цей кліп. Потім хтось взяв, але вже таку кастровану версію.

Вважаю, що порнографії, у сенсі українського кліпмейкерства і української сучасної деякої поп-музики, на наших екранах є більше, ніж це чесне відео.

Дайте, будь ласка, визначення порнографії.

Є два визначення. Порнографія – як профанація, як культурна образа. Друге – порнографія – власне те, що воно є, – кіно, у якому показують статеві органи в дії.

Чи багато порнографії у нашій політиці?

Гадаю, достатньо, у першому значенні слова.

У кожній країні є якісь свої певні етапи. В України теж є певні засічки… Наприклад, минулого року до нас приїжджав Елтон Джон, цього року – Пол МакКартні, наступного – ще хтось. У 2012 році в нас відбудеться Євро–2012. Через Євро–2012 Україна має стати відомою усьому світу, вибачте, то ж треба, аби вона стала відома як класна культурна країна, а не такою, де можна купити дешевих дівчат, дешевий алкоголь, де п’ють пиво на вулицях. Де взагалі не будують нові музеї, а якщо щось і будується, то приватними ініціативами.

Наприклад, проект «4х4» з української сторони лежить на моїх плечах, а з литовської сторони на посольстві Литви в Україні та інших державних структурах.

Я звертався до Київської адміністрації, і нічого не отримав, навіть чітко сформульованої відповіді, чому ні. До Мінкультури звернувся, та, на жаль, то вже було запізно.

Зрештою ми отримали допомогу від фонду «Open Ukraine» (дорога та проживання організаторської групи) і від посольства України в Литві (перевезення робіт). А видання каталогу – то вже напівмій, напівлитовський клопіт.

Пам’ятаю, щойно призначили Василя Вовкуна міністром культури, Ви сказали, що особисто Вам він буде цікавий тільки тоді, коли прийде до Вас у галерею. Василь Вовкун приходив до Вас?

Так, він приходив і в галерею, і в офіс. Цікавився, чим ми займаємося. Мушу сказати, що ця цікавість не фальшива. Перша наша зустріч відбулася на Канському фестивалі, він сам підійшов до мене, і сказав, що хотів би орієнтуватися у тих процесах, з якими я працюю.

Що змінилося в українській культурі з його приходом?

Наскільки я знаю, дуже багато підготовлено реформаторських проектів щодо фінансування культурних проектів будь-яких інституцій. Також зараз багато йдеться про закон про меценатство. Мені розказували, що перші півроку в Мінкультурі серйозно розроблялася законодавча база, аби то всьо змінити.

Я помітив дуже цікаву річ – у міністерстві культури працює дуже багато молоді. Це великий кайф!

У Василя Вовкуна ініціатив багато, але в мене постає питання – хто їх реалізовуватиме? В Україні страшенний брак менеджерів.

Часом ходжу по Подолу, і думаю, який був би клас тут, у індустріальній зоні зробити безліч галерей, музеїв, кафе. На Подолі можна стільки всього зробити, адже тут є певна атмосфера, треба лише підкреслити її. Це могло б призвести до чогось на кшталт Нью-Йоркського Сохо, де спочатку були м’ясобійні, цехи, фабрики. Процес виробництва зупинився, і через деякий час, нічого не руйнуючи, туди запустили художників. А ті, зрештою, зробили собі там лофти, майстерні та галереї.

Я прагну будувати музеї, культурну інфраструктуру. Мені це цікаво, я від цього отримую такий драйв, як ні від чого іншого в цьому житті.

На Вашу думку, де закінчується справжня українська культура, і починається шароварщина?

(Замислився) Це дуже важлива тема – де закінчується, де починається і хто це визначає? Де закінчується нормальна вулична скульптура, і починається профанація? Де закінчується безкультур’я в освіті, і починається тонка культурна освіта? Де закінчується поняття реставрація міста, і де починається руйнація цілих шарів культури?

Таких питань купа. Де починається точка відліку кожного з цих питань?  Вважаю, що в певних питаннях можна спиратися лише на суб’єктивний (але притому відмінний) смак людей-камертонів, а не намагатися зробити «об’єктивно» добре. Таким чином можна було б уникнути явища сучасної архітектури українських великих міст…

До речі, у Вільнюсі сучасна архітектура знаходиться зовсім на іншому рівні. Там давно струсили із себе радянську пилюку. Я майже плакав і думав: «Вони люблять своє місто, а не засирають його».

Останній альбом «Океан Ельзи» Ви називаєте «слабеньким». Чому, на Вашу думку, він таким вийшов?

Не знаю… Може, мало над ним працювали. Можливо, наступний буде краще.

Гадаю, Славікові зараз не вистачає творчої наснаги. Він дуже талановитий автор. Я про це завжди казав: у чому-чому, а в написанні пісень він великий молодець.

А чи спілкуєтеся Ви зі Славком?

Ні. Більше того, я вже його не бачив декілька років, і він мене не бачив. Коли зустрінемося, обов’язково поспілкуємося. Чесно скажу, що в пресі конфлікт між мною і Славіком надто роздутий. Просто кожен з нас займається своїми проектами. Життя не просто продовжується, воно продовжується з новою силою. Коли я вийшов з групи, тільки тоді зрозумів, скільки важливих речей я ще не зробив.

Чи змінився статус української пісні з приходом Славка Вакарчука до Верховної Ради?

А що він там співає?

Та ні…

Ні? А жаль! Гадаю, краще б він там співав. У шоу Верховної Ради явно не вистачає нормального саунд-треку.

Скажу так, що з українською музикою взагалі дупа, причому повна. Шоу-бізнесу немає як такого. Якщо раніше рок-музика користувалася попитом, то зараз навіть музичні канали стараються обмежено її крутити.

Якщо раніше можна було прийти, і дати свій CD на радіостанцію, аби тебе почали крутити, то зараз це такий процес, що легше другий раз в армію піти, ніж потрапити на радіостанцію. З молодими артистами взагалі проблема… Зараз реально мало молодих гуртів, бо вони не витримують, вони просто розпадаються через те, що називається «нєвострєбованность».

Сьогоднішній час кардинально відрізняється від часу, коли розпочинав свою діяльність «Океан Ельзи». Тоді була величезна цікавість до рок-музики.

Вважаю дуже великою помилкою держави, що вона на певному етапі не підхопила українських артистів, особливо молодих для того, аби підтримати, нормально сформувати якісь фестивалі…

Відверто кажучи, ну не вигрібає український шоу-бізнес.

Чи відчуваєте Ви, що «Океан Ельзи» є ще Вашою частинкою?

«Океан Ельзи»? (Посміхається. – Авт.). Так, він наче постійно йде слідом за мною. Це моя група, і група людей, які є моїми однодумцями.

Ви вважаєте, є рок-сцена в Україні?

Якщо є «Естетік Ед’юкейшн», «Друга ріка», «Кому вниз», які інколи з’являються, «Крихітка Цахес», ВВ, група «Гуд:мов», то є українська рок-сцена. Але їх чомусь стає все менше і менше. І навіть тих, що є, де можна почути? Практично ніде. Мені здається, що зараз тільки у Москві розуміють, на якому рівні тут знаходиться рок. Як кажуть, немає року в своїй вітчизні. У мене з цього питання є трохи песимізм, хоча я закінчений оптиміст.

А Вам хтось подобається українських поп-співаків?

Завжди мав симпатію до Ірини Білик. У неї така тепла своєрідна творчість, яка в будь-які часи була цікава. Марічка Бурмака мені подобається. Деякі дуже класні пісні є в Ані Лорак.

Поп-культура – це також культура.

Ви вважаєте, що заслужено дали Філіпу Кіркорову народного артиста України?

А я гадав, що це Полу МакКартні дали. «Сер Пол МакКартні - народний артист України»... Мені здається, так було (сміється. – Авт.).

…За те, що він приїхав на Майдан, співав під дощем.

Кого можна назвати сьогодні промоутерами української культури?

Так, можна декількох назвати…

Один з основних промоутерів у Львові – художник, перформатор, чудовий організатор Влодко Кауфман. Тетяна Тумасян – керівник Муніципальної галереї у Харкові. У Харкові, та й в цілій Україні, відчувається вплив художника Павла Макова. У Херсоні студія «Тотем», вважаю, є культурним двигуном. У Києві їх трохи побільше: фонд «Ейдос» ніколи не сидить на місці, постійно щось робить. Дуже важливим є те, що робить Влад Троїцький. Я бачив створення усього процесу «Гогольфесту», неодноразово був у театрі «Дах», де зриває дах. І мушу сказати, що Влад – великий молодець, потужна, енергійна людина.

Важливий внесок в українську культуру йде від PinchukArtCentre. Те, що робить Віктор Пінчук, можна робити лише на державному або на олігархічному рівні. Будь-хто не може собі це дозволити. Пінчук показав, що мистецтво є також мовою політичного спілкування.

Що таке націоналізм, у Вашому розумінні?

Це слово я практично не використовую в своєму лексиконі. Я використовую слово «патріотизм».

Патріотизм – це сліпа любов до Батьківщини, але не з опущеними руками. У слові «націоналізм» я нічого поганого не бачу, тим більше, що воно походить від слова «нація». Просто є багато слів, яких я не використовую. Наприклад, слово «адепт»… (сміється. – Авт.). Воно мене відлякує, і коли я хочу когось налякати, кажу: «Адепт!».

Ви родом зі Львова, усім відомі львівські пани. А Ви пан?

Ні, я не пан, я Павло.

Львів не можна назвати суто українським містом… Там зажди все було перемішано. І за Польщі, і за радянських це було практично єврейське місто. Євреї робили там і бізнес, і культуру, також було багато поляків, відповідно, багато й самих українців. Потім багато поляків виїхало, зараз приплив свіжої крові відбувається, в основному, з регіонів. Але потрібен час, аби ці люди зрозуміли, що приїхавши до Львова, вони не одразу стають панами.

Власне панство – велика проблема Львова.

Ви єврей?

Ні, в мене є кров українська, і трошки російської.

Чомусь завжди думала, що у Вас є єврейська кров...

Я також думав, навіть підняв генеалогічне дерево, і дуже розчарувався, коли нічого єврейського не знайшов.

Що зараз відбувається в особистому житті Павла Гудімова?

Досить гарне й бурхливе особисте життя.

А наскільки гарне й бурхливе?

Вам які деталі потрібні, з ким займаюсь сексом?.. З жінками. Орієнтації традиційної. Може, це зараз погано? Не знаю… Я живу повноцінним життям і в творчому і в особистому плані.

Творчим людям завжди подобаються якісь особливі дівчата. Наскільки важко сподобатися Вам?

То страшна проблема. Є таке поняття як висока планка. Щоб людина, яка є поруч зі мною, була, скажемо так, на визначеній позиції, вона не може бути просто красивою чи просто талановитою, але бездіяльною. Саме ота діяльність, та енергія, яка має виходити від неї, дуже важлива для мене.

Чи часто Ви подобаєтеся жінкам?

Часто. Два рази на день (сміється. – Авт.).

Розмовляла Оксана Климончук

УНІАН в Google News