Художник Чічкан: Ми з Пінчуком готуємо виставку на Марсі

На цю осінь готую ще один проект – з такою собі Жуковою. Це дружина мільярдера Абрамовича. Шизофренія - чудове місце, де можна робити все, що завгодно... Інтерв`ю

Ілля Чічкан народився в Києві 1967 року. Він є онуком професора Леоніда Чічкана – відомого класика соцреалізму, та сином українського нонконформіста Аркадія Чічкана. Ілля Чічкан -  представник «нової хвилі» у мистецтві, входить до світової сотні найвідоміших художників сучасності. Картини Іллі Чічкана є у збірках провідних галерей світу, їх вартість оцінюється до кількох дестяків тисяч доларів.

Художник і кліпмейкер Ілля Чічкан, відомий своєю епатажністю, звичкою вживати матюки й усіх нещадно, проте справедливо, критикувати, відповів на запитання УНІАН.

ПІНЧУК КУПИВ ЗА 3 МІЛЬЙОНИ КОРОВ’ЯЧІ ГОЛОВИ – ТА Я Б ЙОМУ ЗА СТО ТИСЯЧ ЦИХ ГОЛІВ ПІДІГНАВ СКІЛЬКИ ВЛІЗЕ

Іллє, Ви активно співпрацюєте з різними олігархами. Який зараз проект готуєте?

Ми з Віктором Пінчуком готуємо на весні виставку на Марсі…

Жартую-жартую... Ми справді готуємо з ним спільний проект, проте я не маю права про нього розповідати.

На цю осінь готую ще один проект – з такою собі Жуковою. Це дружина мільярдера Абрамовича. Він своїй дружині купив галерею, і ось ми з її мамою в тій галереї готуємо проект. Це буде банальний живопис.

Також зараз для Ахметова роблю величезний м’яч. У мене до цього був проект, який я робив у Берліні на Мундіалі… Був такий здоровенний м’яч-мандрівник, що катався на гондолі по каналах Венеції, він також був у Чорнобилі, у Берліні піднімали його на площі Олександра.

Й ось Ахметов попросив відновити цей проект. Тепер м’яч мандруватиме на возі чи ще якось по шести містах України.

Одне слово, робота є.

Ви так тісно працюєте з Віктором Пінчуком... Ви йому подобаєтеся?

Здається, він мені навіть більше подобається, ніж я йому.

Я от у політику не лізу, бо мене цікавлять речі, які стосуються більше мистецтва. Я б із задоволенням щось сказав про політику, але взагалі в ній не розуміюся. Не люблю дилетантство. Тому не знаю, хто такий Пінчук у політичному позиціонуванні, проте знаю, хто він такий у зв’язку з сучасним мистецтвом. Те, що він робить, як на мене, має право на якусь дискусію – добре це чи погано.

Знаєте, краще щось, ніж нічого. Тут Пінчук, на мою думку, узяв дуже правильну позицію. Йому потрібен скандал, і він його показує. Таким чином він відучує людей від Андріївського узвозу, від цієї шароварщини. У цьому відношенні я його сильно поважаю.

Тому, що робить Пінчук, аналогів немає. Тобто він такий фрік, фрік-бізнесмен. (Фрік-культура – культура сміливих і абсолютно відривних людей; «фрік» у перекладі з англійського жаргону – «божевільний», «скажений». – Авт.).

Він робить якусь там х***ю, яка незрозуміла людям. Наприклад, привіз він був роботи Демієна Херста. Ці коров’ячі голови у формаліні… Сиджу якось зі своїм знайомим бізнесменом у ресторані, він мені каже: «Ну й козел цей Пінчук, купив за три мільйони ті коров’ячі голови. Та я б йому за сто тисяч цих голів підігнав скільки влізе».

Ось це той момент, де я поважаю Пінчука, тому що він фріковатий чувак. Він купив ті мариновані голови за три «лимони», правда, я не знаю точної ціни, і це змушує людей задуматися над чимось.

Цей фрік купив літаючу тарілку Маріко Морі десь за 12 «лимонів». Ніхто у світі не наважився купити її, а цей *** узяв і купив. На фіга йому та літаюча тарілка?!

Мало того, ми зі своїм другом Кирилом Проценком на презентації тої тарілки йдемо і дивимося: дружина Ющенка стоїть у тому куполі вся у проводах… Дмитро Логвин їй каже: «Давайте я вам екскурсію проведу». Вона каже: «Давайте». І ось дружина Президента з головою, обліпленою проводами, слухає екскурсію.

Ось таке фрікозойство мені подобається...

Чи є в Пінчука фінансова стратегія під це? Насправді я погано в цьому розуміюся. Можу лише сказати, що це дикі вчинки. А мистецтво має бути інтерактивне, має викликати якийсь діалог між глядачами – добрий чи поганий. Не має значення, просто повинен бути якийсь виклик суспільству. Такого давно вже немає. Малевич намалював «Чорний квадрат»… Усі сказали: «О, ***,  квадрат!»

А зараз усе якось закисло, особливо в Україні. У нас нема жодної професійної галереї. У Москві їх рахуй не перерахуєш. Вони працюють професійно, представляють своїх художників, половина з яких, до речі, – українські.

Чому так матюкаєтеся?

Я не матюкаюся, я так розмовляю. Ви ж повинні розуміти, що ми живемо не в минулому столітті. Українська та російська мови останнім часом не збагачуються. Естетика ж із часом міняється. Як на мене, я розмовляю просто актуальною мовою.

УКРАЇНА ПРЕДСТАВЛЯЄТЬСЯ МІНІСТЕРСТВОМ КУЛЬТУРИ НА ЗАХОДІ, НАЧЕ МИ ЖИВЕМО В ПАЛЕОЛІТІ

Чи можете дати своє визначення сучасному мистецтву?

Сучасне мистецтво – це в жодному разі не епатаж. Цей час пройшов, це було потрібно в якийсь період. Сьогодні це серйозний бізнес, у якому працюють серйозні, розумні люди.

Мене часом запитують: «Якщо запхати квіти в унітаз – це мистецтво?» Ні, це не мистецтво. Проте, коли ти засовуєш квіти в унітаз із дитинства аж до старості й довів, що це правильно й потрібно комусь, тоді – так, я повірю, що це мистецтво.

Так просто стати художником неможливо.

Чи все сьогоднішнє мистецтво можна називати сучасним?

Звичайно, що ні.

Тут дуже важко визначити критерії – де сучасне, де несучасне.

Але коли ти, будучи художником, розумієш, що робиш щось потрібне, насамперед собі, і ти в це віриш, а не робиш з цього якийсь бізнес, – то це і є сучасне мистецтво.

Це може бути примітивний художник, який усе життя малював якихось доярок. Він їх малює-малює і навіть не розуміє, що робить. А представник якогось музею подивиться й скаже: «Та це ж офігенно! Це такий наїв!» І це може бути сучасне мистецтво.

Мені здається, що просто потрібно працювати. Я от кожного дня стою шість годин біля полотна. Раніше я “фотографував”, а зараз малюю живопис.

Чи можете описати якісь тенденції в сучасному мистецтві?

Мені подобається, що останнім часом відійшли в бік гранти. Гранти – це страшна річ, дуже шкідлива для художників. Ця тенденція в мистецтві мало не зруйнувала всю художню схему.

Я декілька разів побував на врученні грантів, там зустрічав таких старих грантоїдів, років по 70, які взагалі не тямлять, що вони роблять.

А зараз якраз непоганий час. В Україні (у Росії теж) саме зараз відходить момент шароварищини.

В Україні зараз дуже важка ситуація, тут усе тільки починається.

Шароварщина і справжня українська культура – де починається одне й закінчується друге?

Дивися, ми живемо у 2008 році, й Україна живе у 2008 році, і те, як Україна представляється Міністерством культури на Заході, виглядає, наче ми живемо не сьогодні, а десь у палеоліті. Ну погодься, що це так!

А це, як на мене, і є шароварщина.

Натомість є гурти, наприклад, «Мертвий півень», які представляють Україну такою, як вона є зараз. Мені здається, що це важливо. Важливо, аби не було маячні, що, наприклад, є 15 республік, які мають прапори, а ті прапори мають національні танці – і все!

Якщо «Гоголь Борделло» співає з Мадонною про Карпатські гори, і від цього люди тащаться, то це круто! Не випадково Женя Гудзь (американець українського походження, керівник групи «Гоголь Борделло») належить до найвідоміших українців у світі.

Ми з ним знайомі ще по Нью-Йорку… Насправді ще по Оболоні.

ШИЗОФРЕНІЯ - ЧУДОВЕ МІСЦЕ, ДЕ МОЖНА РОБИТИ ВСЕ, ЩО ЗАВГОДНО, І НІХТО ТОБІ НІЧОГО НЕ СКАЖЕ

Чому Ви повернулися з Нью-Йорка, де Ви жили якийсь час, в Україну?

Я ненавиджу Америку. Там є якась невеличка група щасливих людей і гігантський натовп нещасних.

На днях зустрічався зі своїм першим коханням – Іриною. Я з нею зустрічався у восьмому чи сьомому класі. Ми навіть не спали разом. Мені Іринина мама з самого ранку зателефонувала й попросила зустріти дочку. Іра прилітала з Нью-Йорка...

Хочу тобі сказати, це нещасна людина. Чого вона виїхала в ту Америку? Незрозуміло. Вона працює в Нью-Джерсі наглядачем басейнів. Я там був, це задниця повна, там нема чого робити, застрілитися можна.

А в школі Іра була відмінницею, закінчила школу з золотою медаллю. Знала кілька мов… Ну, розумною людиною була. А перетворилася в якусь звірину. Я з нею спілкувався… Жах. Її дочка розумніша за неї.

В Америці – якщо ти не на Мангетені, ти ніхто, а якщо на Мангетені, то мусиш працювати 80 годин на день, аби бути кимсь.

Ви єврей?

Так, єврей, проте необрізаний єврей.

Ви часто ходите на різні тусовки... Ніяк не можу зрозуміти, що справжній художник може робити серед цієї гламурної попси?

О-о-о! Ти знаєш, я з тобою цілком згоден – там робити нічого. Чого я туди ходжу? Я працюю в напрямку, це я сам собі так його назвав, шизо-арт, тобто таке шизоїдне мистецтво.

Шизофренія якраз таке чудове місце, де можна робити все, що завгодно, і ніхто тобі нічого не скаже.

Я актуальний художник, я стараюся жити тим, чим живе країна. Так, я попсовий, я використовую це в мистецтві якимось чином. Це, можливо, якась частина мого позиціонування. У мене немає визначеної стратегії, наприклад, ось робити те-то й те-то, знімати штани там-то й там.

Я працюю, живу, думаю, п’ю, іноді приймаю якісь наркотики, зраджую своїй дружині. Тобто творчість – частина мого життя, живу як живеться, і мистецтво моє таке, як я себе відчуваю.

Я НЕ МОЖУ ПІДПИСАТИСЯ ПІД ЛАЙНОМ…

Ви не лише малюєте, а й знімаєте кліпи. Вам це цікаво чи цікаві гроші, які отримуєте за це?

Насправді, не замилювався. Напевне, і те, й інше. А ще там до дідька цікавих людей. Не лише тих, кого ми бачимо на екрані. Оце б, до речі, дослідити роль цих людей. Скажімо, дружин відомих співаків. Одна дружина Святослава Вакарчука чого варта!

Я знімав два чи три кліпи для «Океану Ельзи». Остання співпраця з нею був повний жах. Притому, що я її не знав і знати ніколи не хотів.

Я ж Славика починав тут у Києві, коли вони приїхали зі Львова, я був їхнім іміджмейкером. Це діти, яких я вирощував. Я Славику купив перші дорогі туфлі, які зжерли половину бюджету кліпу.

Щодо дружини Вакарчука, це щось у Вас дуже особисте...

Та я розумію, що в кожного є свої за***и. Та ви тільки послухайте...

Я знімав кліп Вакарчука «Зелені очі». Проходить кастинг… Ляля привела якусь свою куму. Ну так – російська красуня, коса по пояс, проте не підходить вона за сценарієм. Я не хотів її знімати, а Вакарчук підходить до мене й каже: «Вдавай, наче знімаєш». Я начебто включаю камеру й “знімаю” її, аби лиш задовольнити Лялю.

Насправді обираю симпатичну дівчину, і вона примудрилася на знімальному майданчику усміхнутися Вакарчукові.

Мій кліп був такий: Вакарчук грає в теніс з дівчиною з зеленими здоровенними очами-манго... Було все так прикольно.

Усе зняв і поїхав за кордон. Повертаюся через пару місяців, дивлюся кліп: Вакарчук є, а тьолки немає взагалі! По телебаченню крутиться лайно повне. А я під цим підписався. Але я не можу підписуватися під гівном!

Я НЕ ПОЧУВАЮСЯ УКРАЇНЦЕМ, АЛЕ МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ НИМ БУТИ

Вас послухати, то на дружині відомого співака весь світ зійшовся... От Ви кажете, що в політиці не розумієтеся. А як у громадянина України у Вас є якісь політичні вподобання?

Я не відчуваю себе українцем чи громадянином України. Проте мені приємно жити в Україні і навіть пишаюся цим. Мене не парить бути українцем. Бо часто люди на Заході не знають, де знаходиться наша країна. А це круто – бути країною, про яку не знають... У цьому плані я дуже задоволений бути українцем. Ну і євреєм теж.

У мене один дідусь з Краснодара, другий – Шульц – з Одеси, бабуся Ляхович з Польщі. Тобто моя мама напівєврейка, батько теж напівєврей. У мене тут мішанина страшенна.

Знаю, що у Вас якийсь скандал був через те, що Ви у своєму проекті «Психодарвінізм» намалювали з мавпячою головою якогось політика…

Я малював Ясіра Арафата, але вийшла цілковита мавпа...

Палестинське консульство в Москві написало відкритого листа до ЗМІ, був такий скандал.

А мені євреї зі всього світу писали: «Молодець, продовжуй у тому ж дусі».

Мушу сказати, це була абсолютно аполітична картина, я малював різних військових.

Консульство написало в галерею Гельмана листа, що ваш мудак художник намалював нашого героя, лауреата Нобелівської премії у вигляді мавпи…

Гельман, звісно, чувак складний, проте дав чудову відповідь: «Якщо палестинський уряд розгледів у мавпі Ясіра Арафата, то які можуть бути до нас претензії?”

Ви успішний художник. Які у Вас правила успіху?

Не битися (сміється. – Авт.), не зариватися, весь час знати, що ти робиш.

Мій принцип такий – я працюю для професіоналів. Так, це складно, зазвичай, у мене це погано виходить. Я не працюю для пересічного громадянина. Якщо баба Параска проходить мимо і каже: «Ой, що за ***!», – то мені це все одно.

Розмовляла Ксеня Лесів

УНІАН в Google News