Тамара Щербатюк: На наших екранах є люди, яким протипоказано бути на телеканалі

На наш ювілей з’їхалися люди з усієї України… Немає каналу, де б не працювали мої студенти… Інтерв`ю

Нещодавно програма "Надвечір’я", яка виходить на Першому Національному, відсвяткувала свій двадцятирічний ювілей. За час свого існування в ефірі передача здобула величезну армію прихильників серед людей старшого віку. Вона навіть у себе в регіонах почали створювати клуби «Надвечір’я», тільки, аби спілкуватися. Незмінною ведучою програми є Тамара Володимирівна Щербатюк.

Тамара Щербатюк. Фото ПН

Пані Тамаро, нещодавно відбувся ювілей Вашої передачі. «Надвечір’ю» виповнилося 20 років і Ви самі на телебаченні майже 50 років. Як Вам вдалося так довго протриматися у цій професії? Які у Вас секрети успіху?

Я навіть не знаю, можливо, так просто судилося. Єдине, що знаю, що я хотіла бути журналістом. Але про телебачення ніколи не думала, хотіла працювати в газеті.

Якось мені випало бути два місяці без роботи, тож я, аби не сидіти дома, пішла на телебачення. Потім, коли звільнилося місце в газеті, телебачення я вже не змогла покинути.

«Надвечір’я» створене та й існує за державним замовленням. Гадаю, що така передача для людей похилого віку й може існувати тільки за підтримки держави. Ніякий комерційний канал ніколи б не взявся за таку програму.

На наш ювілей з’їхалися люди з усієї України. Не було області, з якої б не приїжджали люди, тобто її можна назвати істинно народною.

За Вашими прогнозами, скільки вона ще може проіснувати?

Не люблю давати прогнози, я – людина сьогоднішнього дня.

Коли я прийшла на телебачення, то був лише прямий ефір. Це зараз ми записуємо, монтуємо… Мені дуже подобалися прямі ефіри.

А чи неважко було звикнути до записів?

Ми не робимо зупинок, ми не робимо дублів, ніколи.

Люди приходять на передачу, як на якесь свято, видовище. І ними ні в якому разі не можна керувати.

У нас у студії є неписані правила: якщо операторові, наприклад, потрібно поміняти касету, я в цей час щось розповідаю. Тобто глядачі повинні бути в реальному часі. Тоді не розривається інтерес.

Крім роботи на телебаченні, Ви ще займалися викладацькою діяльністю. Зараз ще продовжуєте викладати?

Знедавна я вже не викладаю, я просто не змогла, було дуже важко.

З ким з Ваших студентів, Ви найбільше пишаєтеся?

Я не можу сказати, що я кимсь конкретно пишаюся. Проте немає каналу, де б не працювали молоді мої колеги, водночас колишні мої студенти, з якими я маю дружні відносини.

Але я не хочу називати прізвища, бо когось можу забути.

Як Ви ставитеся до журналістів, які не є за фахом, за дипломом журналістами?

Ніяк не ставлюся. Я не вважаю, що диплом – це панацея від усього.

Багато знаю людей, які мають диплом журналіста і працюють журналістами, але вони не журналісти.

На наших екранах є люди, яким протипоказано бути на екрані.

З яким змістом приходять до Вас листи від глядачів?

Коли ця програма починалася, я не сподівалася, що станеться те, що сталося.

З самого початку програма була призначена на спілкування…

По нашій програмі можна прослідкувати історію нашої держави від 1988 року. Раніше глядачі писали тільки одне: «Ви нам не заробите так, аби в магазині була ковбаса, пенсію не дасте, поспілкуйтеся з нами, будь ласка».

Розумієте, уваги, спілкування і молоді не вистачає, не кажучи вже про старше покоління.

Наша програма поза політикою. У нас установка – раз на тиждень відпочити душею.

Про що найбільше люди хочуть говорити з Вами?

Про що завгодно… І головне, аби була пісня.

Люди ж старші мало їздять за кордон, і ,коли ми показуємо сюжет з якогось місця, вони дзвонять і дякують, що змогли побачити ту місцину. Тобто у цій передачі йде якесь переплетіння всього.

Наші глядачі почали створювати навіть клуби «Надвечір’я»... Це не зробила якась соціальна служба, а самі люди! Після трьох років існування передачі, перший такий клуб створили у Фасові. Зараз їх близько 80-ти. Люди такі організації називають клубами, ансамблями, вони мають свої гімни.

Ми до них їздимо, але ще навіть усюди не були.

Найдивовижніше те, що люди з різних регіонів, тобто з різних клубів знайомляться між собою.

У нас є молода глядачка з Київщини, вона завжди каже: «Я виросла на «Надвечір’ї»», яка переписується з Вільногірськом, Жмеринкою.

У нас була улюблена глядачка баба Шура з Полтавщини. Коли вона померла, то про це знали всі наші глядачі, хоча ми їм не повідомляли. Вони за нею так плакали, наче це була рідна людина.

То Ви створили таку всеукраїнську родину…

Так розумію, що основна Ваша аудиторія – жінки?

Так, бо чоловік мало живуть. На жаль.

У Вас, мабуть, багато шанувальників…

Звичайно (сміється. – Авт.). Куди ж без цього.

Одного разу ми приїхали в Умань, там теж є клуб «Надвечір’я», і один чоловік підходить до мене й каже: «Доторкнутися до вас хочу, просто доторкнутися».

Я б сказала, що Ви непросто журналіст, а несете якусь таку благородну місію.

Не була б я, то на моєму місці був би хтось інший. Якщо такого характеру програма, то це непросто ведучий.

Так, я журналіст, проте в даному випадку я не журналіст і не ведучий, а щось інше… Немає такого слова, як це можна назвати. Водночас потрібно вести й особистісні розмови, тобто сам на сам з глядачем, а також з кількістю глядачів.

Телевізор у самотніх людей – це їхній єдиний співрозмовник. Стареньким ні з ким поговорити, вони кажуть мені: «Поки ви там щось розповідали, я вам про все вже розказала».

Ось це таке дивовижне сприйняття людини на екрані, яке недооцінюється телебаченням.

На Вашу думку, телебачення сьогодні виховую людину, у позитивному розумінні?

Гадаю, що телебачення впливає, але впливає більше негативно, ніж позитивно.

Скільки до Вас листів надходить?

Не можу сказати. Але зараз листи уже зовсім інші… У нас протягом 10-15 років стабільна аудиторія, вони вже пишуть, коли щось сталося. Тобто раніше вони писали, як глядачі, а тепер, як наші знайомі, друзі. А деякі взагалі дзвонять по телефону й розповідають про новини, які в них там відбулися. Я кажу: «Та ви всю пенсію проговорите». А вона: «Та нічого, мені просто хочеться з вами поговорити».

Розмовляла Ксеня Лесів

УНІАН в Google News