Легенда про Шкляра і Чорного Ворона

«Кацап’юги», вони «дрібні кривоногі, але дуже мордаті, з пласкими, налитими кров’ю мармизами», постійно матюкаються, грабують і ґвалтують усе, що ворушиться… Рецензія

«Кацап’юги», вони «дрібні кривоногі, але дуже мордаті, з пласкими, налитими кров’ю мармизами», постійно матюкаються, грабують і ґвалтують усе, що ворушиться… Рецензія

(Василь Шкляр. «Чорний Ворон» – Київ: Ярославів Вал, 2009)

Василь Шкляр – одна зі знакових постатей літературного процесу. Дебютував ще на початку 80-х років повістю «Стороною дощик іде», де вже за тої пори засвідчив своє зацікавлення екстремальними ситуаціями та інтерес до зброї (у повісті фігурує піхотна граната, яку головний герой вкинув у студентське багаття), а впродовж останнього десятиліття уславився здобутками в детективному жанрі та бойовику (зокрема, романом «Елементал», де альтер его автора мочить у Чечні клятих москалів і братається із воїнами Аллаха). Здавалося б, вихід у світ роману «Чорний ворон» не повинен був здивувати читача, та вийшло навпаки – ця річ виявилася просто-таки подарунком для прихильників Шкляревої творчости.

Як сказано в анотації, «роман відтворює одну з найдраматичніших і найбільш замовчуваних сторінок нашої історії – боротьбу українських повстанців проти окупаційної влади у 1920-х роках». Головний герой роману – холодноярський отаман на прізвисько Чорний Ворон воює проти більшовиків, які окупували Україну й запроваджують у ній свій лад. Твір наповнений боями, сутичками, засідками, мальовничими сценами страт і грабунків. Ось один із епізодів, де фігурує більшовик Яша Гальперович (!): «Він упав на коліна, благав його вислухати, щось белькотів про «сєкрєтноє сотруднічество», а потім загріб п’ятірнею жменю землі, змішаної з кров’ю і мозком його «таваріщєй», запхав до рота і почав жувати.

– Нє вєрітє? Клянусь вам… Я готов землю гризть!

– Вона не твоя, – сказав Вовкулака».

Ну. і потім повісили гада, звичайно… Або, наприклад, цей-таки Вовкулака приїжджає до брата, а той кохається з більшовичкою Цілею. Отаман тоді вихопив свого кольта й каже:

– Що, брате, помогли тобі твої жиди?

Куземко мовчав.

Потім, важко ковтнувши повітря, попросив:

– Тільки її не вбивай.

Вовкулака звів кольта й вистрілив».

Одне слово, і рідного брата забив, і ту кляту Цілю разом з ним… Загалом, у романі немає особливих відтінків, як воно й буває зазвичай на війні, – одні наші, значить, світлі й хороші, другі чужі, отже, люті й погані. Більшовики тут «кацап’юги», вони «дрібні кривоногі, але дуже мордаті, з пласкими, налитими кров’ю мармизами», постійно матюкаються, грабують і ґвалтують усе, що ворушиться.

Російську мову автор тут передає в транслітерації, від чого вона звучить, мов недолуге язичіє (а дарма: російський сленг набагато мерзенніший у російській-таки орфографії). Оця чорно-біла палітра вже не раз викликала зауваження критиків, проте цілком природно вкладається у формат роману, прочитується як специфічна риса воєнної пори. Твір, звичайно, наповнений і позитивними образами – повстанців, гайдамацьких отаманів, їхніх дружин та коханок, одне слово, наших людей… Як і годиться в історичному романові, тут є і любовна лінія. Чорний Ворон кохає красуню Тіну, а вона кохає його (як же не покохати такого героя!) Любовно-пригодницька фабула, батальні сцени, динамічний сюжет і яскраві характери персонажів тримають читацьку увагу в постійній напрузі. Тож, від роману просто-таки неможливо відірватися.

І тільки одне запитання постає, коли перегорнеш останню сторінку: наскільки все це відповідає історичній правді? З інтерв’ю відомо, що Шкляр писав свій роман років з дванадцять. Книга ця постала внаслідок детального вивчення архівних документів, які частково присутні й в тексті. Існує, щоправда, й таке поняття, як достеменність історичної психології, але де свідки тієї пори? Їх уже нема, тож психологічний портрет епохи залежить лише від інтуїції автора та ще вміння адекватно прочитати першоджерела.

Утім, є й інший погляд на красне письменство. Як вважають декотрі дослідники, література витворює окрему, сказати б, паралельну дійсність, переосмислюючи реальні події й подаючи їх у вигляді міфу. Відомо, що прототип головного героя роману, отаман Микола Шкляр на прізвисько Чорний Ворон загинув, прикриваючи відхід Степової дивізії Костя Блакитного. Тож у романі Василя Шкляра ми маємо справу з легендою про Чорного Ворона, хороброго холодноярського отамана, який боровся за незалежну українську державу і останнім пішов із життя, коли його оточили карателі в печерах Мотронинського монастиря.

Леонід Кононович

УНІАН в Google News