«Щастя моє»: антиросійський фільм українського режисера
«Щастя моє»: антиросійський фільм українського режисера

«Щастя моє»: антиросійський фільм українського режисера

16:04, 29.06.2010
6 хв.

«Сенс фільму дуже простий – треба перестріляти всіх, хто живе в Росії», – зауважив Шахназаров. «Мені це кіно не подобається категорично. Воно зроблене з великою ненавистю до людей», – додав Бондарчук…

«Сенс фільму дуже простий – треба перестріляти всіх, хто живе в Росії», – зауважив Шахназаров. «Мені це кіно не подобається категорично. Воно зроблене з великою ненавистю до людей», – додав Бондарчук…

Переможцем російського кінофестивалю «Кінотавр-2010» – уперше за історію конкурсу! – стала українська кінострічка. Що ж такого екстраординарного побачили члени журі у фільмі «Щастя моє» режисера Сергія Лозниці, який, будучи представлений перед тим на конкурсі в Каннах, жодного призу не отримав?

Відео дня

В ігровому дебюті майстра документального кіно розповідається історія водія-далекобійника Георгія (Віктор Німець), який збився з траси на хутірні манівці, заїхав у дику глушину фольклорної глибинки й загубився в безкрайніх просторах російської провінції. Словом, хоч як ти назви ситуацію, відтворена режисером з реального життя, але історія горе-водія нагадує-таки страшну казку про мандрівку в пекло, а її сюжетний антураж – болотяну твань, в якій живуть аборигени-чудовиська, і куди затягує кожного зайшлого гостя. Адже за сюжетом, наш герой заїздить у якесь село, отримує там по голові, а далі живе собі безсловесним овочем у щоденному театрі абсурду.

Ну, а на шляху в самісіньке серце народної темряви він зустрічає не менш казкових персонажів: ветерана вітчизняної війни й дівчинку-повію, лісових розбійників і не менш злодійкуватих ментів, а також циганку-волоцюгу. До речі, знімали кіно в Україні, хоч і на гроші німецько-голландських спонсорів.

За жанром «Щастя моє», – це типове роуд-муві, себто цілком «атмосферна» стрічка з «соціальним» сюжетом, який сьогодні можна знайти в будь-якій газеті. Такого добра в російському кіно вистачає, і з останніх у часі стрічок на думку спадають «Юріїв день», «Шультес», «Как я провел этим летом» і навіть «Ейфорія» Івана Вирипаєва – коли сама «земля говорить», і досить просто встановити камеру, щоб почути неспішну музику сфер.

Тепер ось українське кіно звернулось до цього «самодостатнього» жанру, виявивши суто «радянську» ознаку будь-якої «національної» підкладки сучасного кіно. За його «повітряну» складову слугує вже не самодостатні пейзажі, а так само незмінна соціальність. Наразі, це злиденні будні провінції, якою мчить птиця-трійка чергового ревізора землі руської.

З одного боку, «Щастя моє» – фільм ніби як казковий, а з іншого – дуже й дуже реалістичний, і поведінка героїв, що нагадують фольклорних персонажів, суголосна будням пострадянського краю. Не дивно, що в цьому симбіозі цілком чітко прочитується думка про те, яке Росія згибле місце, як безнадійно далеко її занесло, і як неодмінно треба звідси валити. Хоч сам режисер відпекується закидів у політичній кон’юнктурі, вважаючи, що не варто змішувати політику з епічним характером картини. «Я розмірковував не про Росію, а про російський міфологічний простір, і про те, куди мчить птиця-трійка», – значить Сергій Лозниця.

Слід зазначити, що гоголівська птиця-трійка російської стихії, будучи давно вже розміняна на міщанську таратайку Чічікова, сьогодні має інакший, більш природній формат звиродніння, висвітлений сучасним кінематографом. Наприклад, існують такі поняття, як «метафізика ландшафту», хоч у даному випадку режисерові фільму «Щастя моє» миліший термін «культурний простір». Що це таке? Це коли після того, як з певного «національного» ґрунту спадає цивілізаційна машкара «радянського» камуфляжу, на очі виходить справжня культура «заголеного» етносу. «Я бачив, що в прекрасної жінки Революції під червоним капелюшком замість обличчя – свиняче рило», – писав з цього приводу Роман Гуль, а Олександр Бенуа уточнював: «Лик російського народу то приязно посміхається, то скривить таку п’яну пику, що хочеться плюнути в неї, навіки забувши про це жахіття».

Режисер фільму «Щастя моє» не дає забути про те, з якої шинелі радянського кінематографу вийшло «жахіття» сучасного реалістичного кіно. «Історія, яку можна прочитати на обличчі завжди унікальна. – в унісон своїм іменитим попередникам свідчить він. – На жаль, акторські обличчя, шліфуючись у професії, часом утрачають цю індивідуальність». Насправді ж не професія, а «цивілізаційна» оболонка затьмарює справжню суть будь-якої національної «культури», тож при обговоренні стрічки «Щастя моє» на фестивалі «Кінотавр» її автора цілком даремно звинувачували в плагіаті, основаному виключно на російських фільмах 90-х років. Адже гіпнотична суміш абсурду з гумором, яка вкидає глядача в анабіоз «казкової» атмосфери фільму – з «національної» скарбниці виключно російської культури, а не з її «всесоюзної» обгортки часів СРСР.

Слід зазначити, що реакція на фільм українського режисера збоку російських корифеїв жанру була цілком симптоматична. «Сенс фільму «Щастя моє» дуже простий – треба перестріляти всіх, хто живе в Росії», – зауважив Карен Шахназаров. «Мені це кіно не подобається категорично. Воно зроблене з великою ненавистю до людей», – додав Федір Бондарчук. Решта творчого люду закидали авторові стрічки «рваний сюжет» і «надмірну документальність», але «національна» складова скандалу залишається незаперечною.

Рейвах піднятий довкола картини «Щастя моє» цілком зрозумілий. Так само Сталін свого часу гнівно писав «сволочь!» на бережках повісті «Котлован» Андрія Платонова, який просто відпустив «цивілізаційні» віжки режиму, що існував у соцреалізмі, і дозволив вийти на волю «національній» культурі російської глибинки. Мукала й гикала окраїнна пітьма цієї самої глибинки, витворюючи з угро-фінського свого нутра кондову мову, яка ставала стандартом радянської системи спілкування. І тому не дивно, що до ідеї «Щастя мого» режисера підштовхнуло враження від «стрімкої деградації і вимирання простору, що говорить мовою «Котловану» Андрія Платонова». Дивніше те, як за формальною драмою обивательського формату дехто з критиків не розгледів сатиру на більш архаїчні явища пострадянської культури.

Що ж до глядачів фільму «Щастя моє», то комусь із них картина видасться метафорою російського життя, хтось жахнеться з «беспределу», висвітленого українським режисером. І мало кого зацікавить коріння цієї соціальної драми, з якого свого часу виросла казка про всесоюзну «дружбу народів»...

Ігор Бондар-Терещенко

 

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся