“Броненосець Потьомкін”: 85 років потому

Мурашки пробігають по шкірі, коли молода мама намагається врятувати свого синочка, ще живого… У розпачі вона звертається до урядового офіцера, але той лише стріляє у відповідь… Рецензія

Дивлячись на сучасні фільми, часто виникає дежавю – між собою схожі не лише сюжети та задуми, а й музика, актори, операторська робота. За відомою думкою, усе краще вже відзнято, але й нове – це гарно забуте старе.

“Броненосець Потьомкін”, яким відкрився Одеський Міжнародний кінофестиваль, завжди був і залишається класикою жанру не лише для глядачів, а й для метрів кінематографу. Його кадри облетіли весь світ, а музику Майзеля, написану до “Броненосця” у 1926 році, активно забороняла цензура.

Відреставрована картинка на широкому екрані – це ніби привіт з минулого, парадоксальний у своєму поєднанні німоти, сильної музики та чорно-білого, але “чистого” кадру. До того ж, долю несерйозності надає саме німота – одразу згадуєш “Чарлі Чапліна”, налаштовуючись на щось подібне.

Після перших кадрів сучасному глядачу може стати смішно – актори рухаються швидко, дещо комічно, деякі навіть не відкривають роти і не рухають губами, коли за сценарієм їхня репліка. Текстові вставки відкривають мінімум інформації, лише характериуючи певні дії головних героїв. Усе інше – на плечах акторів. Мабуть, тому фільм і вражає – своєю театральністю, суворістю, яку підкреслює чорно-білий кадр.

Сюжет стрічки тримається на реальних подіях 1905 року, буремних часах в історії Російської імперії, а особливо – Одеси. Матроси броненосця Чорноморського флоту бунтують проти умов життя, які їм намагається нав’язати командування корабля. Останньою краплею стає червива свинина, якою кормлять матросів. Ігноруючи таке ставлення, моряки відмовляються від їжі. Мовляв, самі їжте свої личинки. Тоді капітан корабля наказує скликати всіх на палубу, намагаючись з’ясувати зачинщиків непокори.

На цьому моменті фільм перестає здаватися смішним, музика стає погрозливою, а в глядача в очікуванні розвитку подій навіть прискорюється серцебиття. Матроси зібралися на палубі, капітан наказав накрити їх брезентом і відкривати вогонь. Саме цей кадр один з найнапруженіших у фільмі – брезент , з-під якого виглядаються ноги матросів, що стоять на краю палуби, навпроти них – такі ж матроси з довгими рушницями, між ними збоку – капітан, що крутить вуса і чекає на вистріл. Кожного, разу коли інші моряки, що споглядали цю картину, вражено дивилися майже в камеру, здавалося, хтось не промовчить і врятує дійсно невинних людей. Врешті-решт матрос заговорив, звернушись до “браттів”. І гвинтівки затремтіли й опустились. Капітан стрибав на місці від злості, намагаючись сам впоратись з такою брудною роботою.

Далі – сцени боротьби командування та матросів. До берега “Потьмокін” пристав без командирів, але вже спокійний. Довідавшись про самосуд на броненосці, урядові війська намагаються наступати на матросів, але ті вдало маневрують від них уздовж берега. Хтось з натовпу солдатів кричить: “Смерть утопителям!”. Уявляєте, саме “утопитель”?! Це слово існує і досі, але почути його вже майже не реально.

Тоді війська наносять удар у відповідь – діждавшись моменту, коли на Потьомкінських сходах збираються рідні матросів броненосця, вони відкривають вогонь по жінках та дітях, старих та молодих. Самі кадри вражають своїм психологизмом – кожен намагається боротися за своє життяя або життя своєї дитини. Мурашки пробігають по шкірі, коли молода мама – з темними колами під очима, розпатланим волоссям, намагається врятувати свого трьохрічного сина. Вона сидить біля дитини, ще живої, з важким пораненням, зламаними руками і пригортає його до грудей. У розпачі вона звертається до урядового офіцера: “Моему мальчику плохо!”. Той лише стріляє у відповідь.

Саме тут, на Потьомкінських сходах була знята найвідоміша сцена, яку не раз намагалися пародіювати голлівудські режисери – балансуюча на сходинках дитяча коляска. Музика одночасно з картинкою доводить глядача до крайнього напруження, неможливо всидіти в очікуванні дива. Яке так і не трапляється.

Лише в кінці морякам і військвій ескадрі вдається примиритися через голови генералів. Лише вдуматися – ті розстріляли їхніх дітей, дружин, але людська єдність усе ж залишилась.

Також на екрані з’являється піднятий матросами червоний прапор – єдиний кольоровий елемент у стрічці. Його режисер Сергій Ейзенштейн розмальовував власноруч.

Узагалі в стрічки своя доля – отримуючи премії, народне визнання, мало не в кожній країні він набував нової форми. Німеччина перемонтувала фільм, викинувши з нього більшість кадрів з виявами непокори. Так само і музичних версій було кілька – від Шостаковича до Майзеля.

Дійсно, “Броненосець Потьомкін” з тією масою моментів, які не просто не показують, а ніби тікають від них, назавжди залишиться класикою. Як через сюжет, так і завдяки режисерській та операторській роботі. Нехай тут примітивний монтаж, що знову ж таки ефектніший за сучасний, немає пафосних монологів, але фільм вражає простотою та змістом.

Якби кожен режисер у бажанні відзняти щось нове та незвичайне хоча б раз переглядав “Потьомкіна”, кінематограф ставав би неординарнішим і більш психологічним. Адже вчаться не лише на помилках.

Катерина Зінов’єва

Одеса-Київ (Міжнародний Одеський кінофестиваль)

УНІАН в Google News