Cашко Положинський: Сподіваюся, Українська революція триватиме

Мені за кордоном швидко стає нудно… Українців люблю, мабуть, менше, ніж Україну… Я з тих людей, які не заперечують власного егоїзму... Інтерв`ю

Україна завжди відрізнялася розмаїттям артистів і музикантів. У досамостійні часи вони часто «відбувалися» за межами рідного краю. І зараз потік висококласних професіоналів не зменшується. Навпаки. Так виглядає, що на чужині ми працюємо з більшою віддачею і кращим результатом. Напевно, тому, що там нас більше цінують?.. Мабуть, уже час знайти якнайкраще застосування для наших «первачів» і «золотих голів» удома. Тут навіть справа не в тому, що ці креативні особистості часто-густо бувають «незручними» у спілкуванні. А, може, саме за це їх і варто цінувати та підтримувати? Адже тих, хто не зважаючи на жодні перепони, принади ззовні, залишився в Україні, продовжуючи бути успішним, не так багато. Серед них – Сашко Положинський. Хто він такий: фронтмен гурту "Тартак" , автор пісень, ведучий, діджей... Про що думає? А особливо у часи, що настали?

Сашко, у своїй останній мандрівці в Коростень Житомирської області, інформація про яку розміщена на вашому сайті www.sashko.com.ua, ви виклали слушні зауваження і вимоги щодо туристичної інфраструктури, які давно є нормою для Європи. Чи самі ви подорожуєте за межами України?

Тричі був у Швейцарії. Раз – у Франції – на зйомках програми «Форт Буаяр», тому країни майже не бачив, за винятком її маленької провінційної частини в районі Ла-Рошель. Також – у Польщі, Угорщині, колишній Югославії та Англії.

Відверто кажучи, мені за кордоном швидко стає нудно. Десь на третій-четвертий день хочу додому.

А тут не нудно?

Не зарікаюся, мовляв, нікуди й ніколи звідси не поїду. Однак, зараз точно їхати звідціля не хочу. Коли навчався в університеті, спадало на гадку шукати дорогу на Захід. Але то були складні часи – перша половина 90-х років. Та й я не усвідомлював, ким є. Це був, можна сказати, процес мого становлення. Фактично, після того своє майбутнє поза Україною уявити не міг. І тепер не можу.

Які вони, українці, в Україні?

З українцями складніше…Їх люблю, мабуть, менше, ніж Україну. Вони – дуже різні. Серед них є ті, якими хочеться захоплюватися. Багато близьких мені за духом. Але також чимало й таких, які викликають неповагу. Маю на увазі, боягузів, пристосуванців, холуїв… Але на загал ми – «живі», відкриті, талановиті...

До речі, у колі мого спілкування є україномовні та російськомовні, представники різних національностей, які, проте, шанобливо ставляться до всього українського.

А що найбільше цінуєте в людях?

Чесність, відкритість, порядність. Мене можна відштовхнути найменшим проявом непорядності. Люблю, коли людина тримає слово.

Сашко, чи є у вашому середовищі люди, які, не маючи великих фінансових можливостей, будь-що намагаються допомогти «Тартаку» – у різний спосіб?

«Тартак» узагалі в цьому сенсі, мабуть, особливий, хоча я не переконаний, що чогось подібного немає в інших гуртів. Довкола нас завше багато людей, які безкорисливо допомагають. Так було з моменту заснування команди. Напевно, це певною мірою відбилося і на моєму бажанні допомагати іншим музикантам.

Не боїтеся? Це ж, фактично, ваші конкуренти?

Які там конкуренти?! На мою думку, чим більше нас буде, маю на увазі, українських не лише географічно, а й за змістом виконавців, до того ж, цікавих і потужних, тим впевненіше й переконливіше вдасться триматися в умовах програного інформаційного простору, посісти значну ринкову нішу в шоу-бізнесі. А це досягається тільки за умов підтримки і взаємодопомоги.

Української музики в ефірах радіо-fm, на телебаченні дуже мало. Вона нікому не потрібна?

Більшість ЗМІ, які належать до українських, належать людям, які не зацікавлені, аби українська культура, у тому числі й музика, якісно розвивалися. У них немає відчуття України. Це просто країна, де вони роблять бізнес. Певним чином саме ми дозволили, щоб так було. Адже відомо, чим нижчий інтелектуальний рівень суспільства, рівень його культурних претензій та амбіції, тим легше ним маніпулювати, нав’язувати псевдоцінності й низькі смаки.

А все-таки українська музика, можливо, навіть не завжди така висококласна, сприяє відчуттю своєї приналежності. Чим вона професійніша, емоційно та енергетично наповненіша, змістовніша, а ще як з гострими злободенними текстами, тим сильніший має впив. Відтак, її починають притискати, навіть, якщо це не одразу помітно. Візьмімо найпопулярніший в Україні гурт «Океан Ельзи». Спад їхньої популярності почався саме тоді, коли Славко Вакарчук заспівав гостріші пісні, а не тільки композиції про кохання. Очевидно, багато хто це пов’язав з невдалим Славковим депутатством. Я ж схильний це пов’язати з його гострішими, ніж раніше, текстами.

Між іншим, і ваші тексти стали гострішими. Після іронічно-сатиричної пісні «Виберіть мене» проект «спільна пісня» матиме продовження?

Уже кілька місяців, як ми записали ще одну. Через те, що хочеться вибрати найбільш вдалий момент для представлення новинки, ніяк не можемо її оприлюднити. Гадаю, до Нового року задум втілимо. Проблема в тому, що це буде лише друга композиція більше, ніж за рік. Такий стан речей зумовлений тим, що через відсутність коштів не можемо записати всі інші пісні для проекту СП, що вже існують на рівні ідей.

Їх тематика?

Різна. Переважно це – сатира.

Сашко, мені здається, що ви – перфекціоніст?

Так кажуть.

Вам подобається отримувати компліменти на свою адресу?

Звісно. Але коли їх забагато, я цього лякаюсь.

У Сашка Положинського відчувається смак до життя, а також, якщо не помиляюся, йому властиве самоїдство…

Часто мене називають самозакоханим. Розумію, звідки, як кажуть, ноги ростуть. Я з тих людей, які не заперечують власного егоїзму, який, до речі, тією чи іншою мірою у всіх присутній. Щоправда, деякі від нього відхрещуються, наводячи в якості аргументу свій альтруїзм. Але альтруїзм має теж егоїстичне коріння.

Щось на зразок того, мовляв, ми любимо людей за те добро, яке їм зробили…

Власне. Я знаю собі ціну. Знаю, на що здатен. Як результат, ставлю перед собою доволі високі вимоги. Водночас дуже переживаю за людей навколо. Справа в тому, що мій егоїзм, бажання жити в своєму внутрішньому комфорті часто ображає тих, хто поруч. Це, мабуть, і може виглядати як самоїдство. А насправді, на мою думку, то – ніщо інше, як пошуки компромісу: що зробити, аби мені і моїм близьким було добре.

Не так давно було влаштовано наступ на кілька українських фестивалів. Також відомо про «наїзди» на національно налаштовані гурти, зокрема, на дійстві «Гайдамака. UA». Чи готова українська музична спільнота дати відсіч? Якщо ні, то що з нею буде? Піде в андеґраунд, як колись? Як тоді вплине на неї підпільне становище?

Теоретично, це, звичайно, можливо. Але все-таки більшість українських виконавців – люди бойові, войовничі й вони, гадаю, готові до більш активного спротиву.

А як музиканти «Тартака» ставляться до того, коли ви відмовляєтеся від політичних замовлень і гроші, як я розумію, немалі, проходять повз гурт?

Хлопці вже звикли й ставляться до цього як стоїки. Очевидно, вони розуміють, що я є такий, який є. А будь-який тиск викликатиме агресію з мого боку. До речі, часто запитують, чи важко даються такі рішення… Якщо політична сила, яка пропонує виступ, сповідує мені чужу ідеологію, то не відбувається ніякої внутрішньої боротьби і, зрештою, до питання грошей у розмові з її представником навіть не доходимо. Відразу кажу: «Ні!». Коли ж платформа тієї чи іншої партії не суперечить моїм переконанням, я, йдучи на співпрацю, висуваю дві вимоги. Перша: не агітую за дану силу, друга: між піснями говорю те, що вважаю за потрібне.

Так, свій останній політичний тур (це були вибори до Верховної Ради 2007 року) «Тартак» вимушений був перервати – організаторам не подобалося, що кажу зі сцени: про ту нещирість, що панувала за лаштунками, показуху… З того часу участі в політтурах не брали, лише в окремих дійствах. Наприклад, нещодавно виступали на підтримку кандидата в мери у Чорткові на Тернопільщині. Я знав, що кандидат балотується від «Сильної України», якій не симпатизую зовсім. Але цей чоловік – мій товариш. Він – проукраїнський, допомагає українській справі, багато робить для міста, вміє тримати слово. Тому з чистим сумлінням приїхав на його запрошення.

Багато хто вважає, що після 2004 року «Тартак» був обласканий владою. З її зміною все кардинально змінилося. Тепер, схоже, майданчиків для виступів українських виконавців поменшало…

Наш гурт точно не був обласканий помаранчевою владою. 2005 рік для нього розпочався з неприємностей: два музиканти пішли грати в іншу команду («Бумбокс» – Н. Х.). Приблизно у той же час ми запропонували проект «Тартак» & «Гуляйгород». Тоді ж випустили два дуже успішні відео-кіліпи на пісні «Я не ту кохав», записану з дуетом «Світязь», та «Стільникове кохання». Коротше кажучи, багато подій, що відбулися в той час, певною мірою посилили інтерес до гурту. Більше того, вже в 2005-му ми з однодумцями започаткували рух «Не будь байдужим!», який можна назвати опозиційним до діючої влади. Адже основним мотивом існування тієї громадської ініціативи було змушувати можновладців виконувати свої обіцянки.

Якщо говорити про майданчики для виступів таких ватаг, як «Тартак», то їх завжди було мало. Ми граємо сучасну рок-музику. А підмостків для її виконання дуже й дуже мало. Є невеликі клуби. Настільки невеликі, що там не можна грати повноцінний концерт. Хіба забезпечувати музичне тло для публіки, яка приходить поїсти, поспілкуватися, розважитися… Ще з часів СРСР існують концертні зали, які абсолютно не відповідають сучасним вимогам. Щоправда, проводиться багато фестивалів. Та, на превеликий жаль, більшість з них мають доволі низький технічний та організаційний рівні. Врешті, у виборі артистів на дні міст та інших масштабних подій просто неба спостерігається пряма залежність між їхніми ротаціями на радіо та телебаченні, де, як відомо, ефірного часу для українських музикантів відведено небагато. Ось і вимальовується така невесела картина.

Чи є у вас можливості для творчої реалізації поза «Тартаком»? Які вони?

У мене є згаданий сольний проект СП. Також можу бути корисним своїми знаннями й досвідом, співпрацюючи з іншими командами. Зрештою, є чимало занять, дотичних до музики. Нещодавно я спробував себе в якості режисера, відзнявши кліп на нашу пісню «Моральний секс». Його сюжетна лінія – проста, зате там є те, чого бояться більшість вітчизняних виконавців і режисерів: відео знято одним кадром. У ньому немає традиційної кліпової «нарізки», традиційного кліпового монтажу, натомість – один-єдиний кадр, який проходить від початку до кінця.

Звісно, зауважую, що вдалося, а що – ні. Разом з тим, оцінюю дану роботу як вдалу, тому й надалі пробуватиму себе в цьому амплуа. Хай для початку зніматиму тільки для свого гурту. Ну, а якщо вже політична ситуація стане дуже поганою, я ще напишу пісень. Щоправда, мої тексти будуть заскладні для багатьох виконавців.

Чи не всі ваші пісні останніх років містять громадянський месидж. За винятком хіба тих, що увійшли в альбом «Сльози та соплі»…

Він теж не є цілковито аполітичним. Так його не можна сприймати.

Гаразд. Отже, де та межа між музикою і політикою, яку не варто переступати?

Для себе я її не розрізняю. Вважаю, що в сучасному світі все взаємопов’язано. Ну, не може бути «чиста» економіка, як і політика, соціальна чи культурна сфери! Економіка залежить від політики і навпаки, політика – від культурного рівня, а культура пов’язана з економікою... Так само і з творчістю. Просто теми деяких пісень можуть бути більше сконцентровані на чомусь одному, а інші будуть всеохопними.

Сашко, на вашу думку, помаранчева революція завершена?

Думаю, що в 2004-му це був етап Української Революції. Якщо пригадуєте, відразу після приходу Віктора Ющенка до влади я закликав помаранчеві стрічки змінити на синьо-жовті. У жодному разі не відмовляюся від того, що було. Навпаки, сподіваюся, що Українська Революція триватиме. З урахуванням помилок і нашого цінного досвіду.

Розмовляла Настя Хамар

УНІАН в Google News