Ліна Костенко: Треба втриматися на краю прірви, якщо не хочемо такого, як у Росії

«Я сподівався на подію, а отримав вибух», – сказав Малкович. «Це подарунок, який сподобається не всім”, – сказала Костенко. У світ вийшла найбільш очікувана книжка української літератури...

Надійшов у продаж роман „Записки українського самашедшого”. Наклад – 10000. Попереду – презентації у 8 містах.

Презентація нової книжки Ліни Костенко „Записки українського самашедшого”, що вийшла друком 17 грудня у видавництві „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, розпочалась урочисто й поважно: з оплесками, квітами, подарунками й красивими словами, з величезною кількістю журналістів та просто охочих побачити одну з найзнаменитіших українських поетес і письменниць, яка лише нещодавно перервала своє тривале публічне мовчання. Утім, сама Ліна Костенко зуміла уникнути надмірного пафосу й зробила презентацію справді цікавою зустріччю.

– Нині всі як діти, так і дорослі, сподіваються на подарунки Святого Миколая. І ось завдяки йому сьогодні світ побачила найбільш очікувана книжка української літератури! Навіть я сам не очікував, що вона вийде так скоро! – оголосив видавець Іван Малкович, котрий своїми новими проектами останнім часом усе частіше переходить традиційні для „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ” межі дитячої літератури та заходить на територію „дорослих конкурентів”. – Я сподівався на подію, а отримав вибух. Здається, так у нас ще не писали”.

Ліна Костенко передусім подякувала всім причетним до створення книжки, усім, хто прийшов на презентацію, і окремо – журналістам:

– Під час роботи над книжкою я потребувала чимало різної інформації, особливо зі ЗМІ. Тому я добре відчула й дослідила долю журналіста. Від Георгія Гонгадзе до Тараса Процюка. Я усвідомлюю, що сьогодні наша країна якось тримається саме завдяки тому, що журналісти не здалися”.

Але від подяк одразу перейшла до застережень – мовляв, її „Миколайчик” не дуже солодкий. „Це подарунок, який сподобається не всім”. Ліна Костенко розповіла, що давно хотіла написати прозову книгу з алюзією на гоголівські „Записки божевільного”. Звідси й назва (можна припустити також гру слів, пов’язану з “іти самому”). Текст напрошувався гострий і не без публіцистичності.

– Не хотілося писати багато прикрих слів на адресу нашої держави, незалежності,– каже письменниця, – бо все ж вона наша. Але настав „міленіум”, прозвучало багато гучних слів, і я вирішила зобразити те, як людина, країна і світ входять у третє тисячоліття”.

„Записки українського самашедшого” написано від імені чоловіка-програміста, з елементами щоденника, котрий відображає життя людини серед українського і всесвітнього абсурду сучасності. Як можна попередньо здогадатися, „Записки…” значною мірою скеровані на „лікувальний” ефект від традиційної української меншовартості та скиглення. Книга писалася 9 років, і один із сюжетів, котрий мав у ній бути бічним, за цей час „відбрунькувався” в окрему книгу, над якою зараз продовжує працювати Костенко і в якій головною героїнею буде жінка. Крім того, до друку вже майже готові дві книжки поезії, а ще письменниця працює над книжкою про свої чорнобильські експедиції.

За словами Івана Малковича, наклад книжки складає 10000 примірників, приблизно у двадцятих числах її повинні вже розвезти по всій Україні. А в січні планується вісім презентацій у різних, не обов’язково найбільших, містах.

Лариса Івшина, головна редакторка газети „День”, яка теж завітала на презентацію, запитала Ліну Костенко про її бачення ролі нації в сучасному, як його багато хто називає, постнаціональному світі та про ставлення до нинішньої молоді. Щодо національних питань, письменниця не бачить суперечності між національним самоусвідомленням і загальною толерантністю. У питанні про молодь вона виявила теж не зовсім очікуваний демократизм: „Молодь не треба вчити. Молодь сама все знає. Можна їм лише побажати розуму, совісті, таланту і щастя”.

Так само прихильно вона відгукнулась і про сучасну молоду літературу, зате несхвально – про її критичні визначення.

– Минає двадцять років незалежності. І так чи інакше буде осмислено, що вони дали нашій літературі. У нас багато чудових молодих письменників, вони добре пишуть, але мені не подобається слово „сучукрліт”! Неприємне слово! Так само не подобаються й означення з префіксом „пост”, наприклад „постмодерн”. Годі вже бути прив’язаними до фінішу, пора знов стартувати і готуватися до перемоги”. І кожен фініш – це, по суті, старт.

Не подобається письменниці й традиційний для нашої літературної критики поділ письменства на десятиліття.

– Шістдесятники, сімдесятники, вісімдесятники, дев’яностники, двотисячники – таке враження, ніби людям дають лише десять років на творчість!

Ліна Костенко не могла також на останок не торкнутися суспільної ситуації. Зрештою, презентація відбувалася в день, коли всі обговорювали вчорашнє брутальне побиття регіоналами бютівців у Верховній Раді. Нинішнє становище в країні письменниця характеризує як балансування над прірвою. Саме це значною мірою і змусило її повернутись у публічний простір.

– Треба втриматися на краю прірви, якщо ми не хочемо такого, як у Росії.

Що ж, тепер численним прихильникам творчості Ліни Костенко і просто любителям літератури лишається тільки прочитати її перший роман та зробити для себе висновок, чи справді в українському красному письменстві стався вибух.

Олег Коцарев

Фото - Тетяни Давиденко

УНІАН в Google News