"Кобзар 2000" Капранових – непоганий привід ще раз поговорити про український масліт

Мої побоювання виявилися даремними. Брати написали цілком якісні та цікаві оповідки в романтичному дусі...

Нещодавнє перевидання книжки з химерною назвою "Кобзар 2000" відомих письменників братів Капранових можна вважати непоганим приводом іще раз поговорити про українську масову літературу.

2010-2011 роки взагалі багато хто вважає поворотними в сенсі книжкової масовості – дуже вже очевидний ажіотаж викликало чимало новинок. Точніше сказати, з одного боку відчутно зменшилися видавничі темпи й кількості, але те, що таки вдалося надрукувати, привернуло набагато більше читацького інтересу.

Штука в тому, що такими резонансними стали переважно твори, які своїм жанром, стилістикою та іншим не дуже корелюють із уявленнями про власне масову літературу. А „виїхали” радше або на особистій харизмі автора, або на суспільно-політично актуальній тематиці. Так можна сказати про тріаду „Музей покинутих секретів” Оксани Забужко, „Ворошиловград” Сергія Жадана та „Записки українського самашедшого” Ліни Костенко. Останній текст, звісно, має в собі менше мистецьких витребеньок і формальних ігор, але все одно мало підпадає під визначення „масової літератури” щонайменш через відсутність традиційного сюжету. Ближче до неї „Чорний ворон” Василя Шкляра – якісна пригодницька проза.

„Кобзар 2000” викликав набагато менше публічного резонансу. Знов-таки, вірогідно, через те, що в цій книжці не піднімаються політичні теми. А між тим, видання багато в чому концентрує в собі загальні риси українського масліту.

Короткий лірично-термінологічний відступ. Поняття „масова література” в українському контексті важко назвати чітко означеним, щораз, залежно від настроїв авторів воно трохи модифікується як в оцінковому пафосі, так і в змістовній частині. Особисто я тут і зараз під словами „масова література”, або „масліт”, маю на увазі такі тексти, в котрих акцентована не форма, а сюжет твору, який виписаний чітко, виразно, його прості зрозумілі колізії покликані передусім тримати увагу читача, а вже потім надавати йому якесь естетичне задоволення.

Зізнаюся: книжку „Кобзар 2000” я брав до рук з легким упередженням. Але мої побоювання стосовно якості тексту виявилися даремними. Брати Капранови написали цілком якісні та цікаві оповідки в романтичному дусі. Властиво, вони поєднали сьогоднішню буденність із містичними архетипічними сюжетами – про відьом, диявола, привидів, вовкулак та інших їхніх товаришів. Тож якщо ви полюбляєте подібну містику – книжка вам абсолютно підійде.

Важливо, що Капрановим вистачає почуття смаку в сполученні романтичного і побутового, тож оповідання не перетворюються на „пародії на раннього Гоголя”. Натомість вони демонструють, що потойбічні теми вічно цікавитимуть людину, незалежно від антуражу, в якому вони житимуть і різновиду нічного транспорту, яким їхатимуть через ліс.

Наша сьогоднішня реальність взагалі непогане тло для містики. З одного боку – купа постіндустріальних руїн, бідність, темнота, з другого – жвавий розвиток окремих сфер життя і прошарків населення. Панування песимістичного скепсису і водночас надзвичайна популярність сект, цілителів, „контактерів”. Гріх не скористатися! Тож і вовкулаки в Капранових лазять біля зачовганих електричок, а чарівні непередбачувані ворожки працюють у центрах нетрадиційної медицини.

Ще одна характерна ментальна особливість „Кобзаря 2000” – патріархальність цієї книги. Вона зображує дуже підкреслено, а то й перебільшено маскулінний світ. Персонажі-чоловіки неодмінно претендують на роль героїв-коханців, жінки, хоч сильні, хоч слабкі, хоч самодостатні, хоч навпаки – завжди виконують у той чи інший спосіб розважальну роль подразника. Неминуче патріархально-стереотипний і набір „аксесуарів” – горілка на природі, великий автомобіль, дорогі сигарети, хороше кафе тощо.

Жваве письмо, прозорий і приємний стиль, сюжети, в яких авторам навіть вдається уникати самоповторів, а також оцей згаданий „ідеалізований” патріархальний світ – усе це очевидно сприяє читабельності книжки, масовості в хорошому розумінні. Такі оповідання просто ідеальні для доволі широкої категорії читачів.

Одне тільки питання. Чи захочуть такі читачі купувати величезну книжку розміром з „Улісса”? І чи не відлякає їх назва „Кобзар 2000”, котра, по-перше, не несе ніякої інформації, а по-друге, не надто відповідає змісту (цитатами з „Кобзаря” є назви оповідань, але чи цього досить, особливо в очах читача, котрий навряд чи дуже схильний шукати грайливих алюзій, а скоріше – чітких і гармонійних смислових зв’язків)?

Саме тут я і бачу, як у краплі води, втілення однієї з голових тенденцій української масової, гостросюжетної і т.п. літератури. Наші письменники вкотре показують, що вони пречудово здатні написати цікавий, інтригуючий, чіткий твір, котрий хочеться швидко „проковтнути”. Але так само вкотре дивують способи подачі цих творів, їхні назви, оформлення, піар. А саме ці речі переводять масовість якісну в кількісну.

Олег Коцарев

УНІАН в Google News