Сашко Положинський: 2005-й – останній рік підйому української музики, далі почався регрес
Сашко Положинський: 2005-й – останній рік підйому української музики, далі почався регрес

Сашко Положинський: 2005-й – останній рік підйому української музики, далі почався регрес

16:16, 07.06.2011
20 хв.

Щоб вийти на російський ринок, обов’язково треба мати кілька російськомовних пісень… Українська музична сфера значною мірою досі пострадянська… Інтерв`ю

Цього року Тартаку – 15. Можливо, ця цифра не найприголомшливіша в контексті історії рок-музики, але вона, погодьтеся, доволі виразна на тлі 20-річної історії української незалежності. З нагоди цієї дати можна говорити про видані Тартаком альбоми, про кількість прихильників, про еволюцію музичного стилю, але значно цікавіше піднятися на рівень узагальнень і широкої панорами. Звідти можна побачити, що Тартак – гурт, який виріс із «Червоної Рути», та в репертуарі якого завжди були соціально та політично заангажовані тексти. Це – група із погано приховуваною громадянською позицією та – умовно – «посвідченням учасника Помаранчевої революції». Уже протягом 15 років хлопці беруть під свою музично-ідеологічну опіку підростаючі покоління «продвинутих та репанутих» – так прихильників команди величає музикознавець Олександр Євтушенко. Як ТАКИЙ «Тартак» (який насправді, можливо, прагнув позбутися соціалки та мріяв про чисте мистецтво, про суцільні «Соплі та сльози») почувався на тлі бурхливої незалежної української історії? По-різному. Але в основному, як і більшість української за своєю суттю, якісної музики – не як вдома. А як в андеґраунді. За винятком нетривалих спалахів ураїноцентричності в нашій країні. Зрештою, Тактак – музиканти з характером. А таких у нас (і не лише в музичній сфері) досі не люблять. За старою, так би мовити, звичкою.

Великою мірою носієм цього нон-конформістського, «продвинутого» та «репанутого» характеру є лідер гурту Сашко Положинський. Саме він – автор усіх текстів, він же – головний цензор творчості «Тартаків».

Про добу і Тартак на її тлі – говоримо з Сашком Положинським.

Відео дня

Cашко, скажи, будь ласка, який період за 15 років вашої творчості був найкомфортніший для українських музикантів?

На мою думку, за двадцять років незалежності таких періодів можна нарахувати кілька. Перший – доволі тривалий: тягнувся впродовж двох третин 90-х. Наприкінці 80-х-початку 90-х національна свідомість українців помітно зросла. На це вплинули перебудова, Народний рух, «Червона рута»… Люди вірили, що от-от постане вимріяна самостійна Україна. Відповідно, ставлення до всього українського було прихильне. Певною мірою воно відчувалося і на офіційному рівні. Приблизно те саме відбулося у перший рік президентства Ющенка. Після осені 2004-го ще якийсь час трималася хвиля високої людської самосвідомості, вочевидь, сподіваючись на реальні зміни. Зрештою, й можновладці намагалася пропагувати та підтримувати СВОЄ. Однак ставало дедалі очевидніше, що нова влада та її дії мало відрізняються від влад попередніх.

Якщо говорити про Тартак, то у 2005 році нас запрошували на великі святкові концерти в Донецьк, Луганськ… Взагалі тоді на масштабних подіях, фестивалях, яких було чимало, часто виступали українські музиканти. Багато альбомів вітчизняних гуртів повиходило. На одному з музичних каналів ми робили проект «Свіжа кров», де змогли заявити про себе одразу 16 молодих команд. Фактично, це був прецедент – ні до, ні після того така кількість наших маловідомих цікавих гуртів не потрапляла на телебачення. Тобто, такі моменти нібито свідчили, що для української музики починаються хороші часи. Разом з тим, можна пригадати як в останній момент влада просунула на Євробачення Гринджоли, і це дещо підірвало її авторитет. Очевидно, Ані Лорак виступила б краще.

До речі, як ти ставишся до Євробачення? Не здається, що в Україні інтерес гіпертрофований до цього конкурсу?

Не можу сказати, що Євробачення мені цікаве – замало оригінальної музики. Інтерес викликає тільки те, хто з наших туди поїде і як представить Україну. Усе-таки Євробачення – одна з гарних нагод позитивно заявити про себе на міжнародному рівні.

Повертаючись до попереднього питання, повторюся, що 2005-й – останній рік підйому української музики. Далі почався регрес. Гадаю, значною мірою роль зіграло те, що Віктор Андрійович не став виконувати ті зобов’язання, які він взяв на себе перед народом. Українська музика, так би мовити, потрапила під «роздачу». Адже тодішнього президента асоціювали із певною музикою – українською, патріотичною, новою, менш попсовою і більш зорієнтованою на світові стандарти. Тобто, з тими музикантами, які співають рідною мовою, мають позицію, грають якісну музику.

Подібний «відкат» можна простежити і в телевізійному просторі. Коли розпочалися різноманітні творчо-вбивчі конкурси, шоу? Після 2005-го. Але ж вони за своєю суттю –неукраїнські. Наприклад, проект «Шанс», який вийшов на телеекрани значно раніше, хоч теж не вирізнявся українськістю, проте його вигадали наші хлопці, розуміючи світогляд співвітчизників. А зараз роблять винятково комерційні проекти, в яких про ціннісне наповнення не йдеться. Якою мовою співають  фабриканти  та переможці шоу? Відповідь очевидна.

МОЖЛИВО, В МАЛЕНЬКИХ МІСТЕЧКАХ УРЕШТІ ПОЧАЛИ ДБАТИ ПРО КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ?

Нещодавно твій клавішник Андрій Благун розповідав, що коли запропонував на  День Кам’янця–Подільського виступ Тартака, у відповідь почув, мовляв, місцеве керівництво має намір запросити Миколу Баскова за… 30 тисяч євро… Що це за явище? Адже місто – не депресивне, навпаки – позиціонує себе як туристичну Мекку…

Про Кам’янець мені складно говорити, оскільки за 15 років Тартак там жодного разу не бував. Але ситуація – дуже показова. Подібна була в Ковелі. Тривалий час там не мали концерту й намагалися знайти різні варіанти, щоб виступити. Дізналися, що туди приїжджала Лоліта. Здавалося б, хто міг її запросити? З’ясувалося, що знайшлися вихідці з Ковеля, які, заробивши в Росії гроші, вирішили зробити  рідному місту подарунок, запросивши того, кого самі люблять. Це не означає, що ковельчани на Лоліту чекали. Просто той, хто дає гроші, має свої уподобання. У випадку із Кам’янцем–Подільським такий варіант цілком ймовірний.

Останнім часом Тартак багато їздив маленькими містечками. Це тішить. Відомо, що коли маршрут рок-туру «З вірою і любов’ю» під патронатом Блаженнішого Любомира (Гузара) мав пролягати зокрема через Чортків, Брошнів, Жовкву, Стрий, то, наприклад, молоді стрияни цікавилися, чи дійсно популярні українські музиканти до них приїдуть. З’ясувалося, що там не було жодного живого концерту… А з іншого боку, можливо, відбувається процес витіснення вас з мільйонників?

Якщо українська музика витіснена з радіо- і телеефірів, нічого дивного, що її витісняють із концертного простору. Однак те, що Тартак виступив у кількох маленьких містечках, аж ніяк не означає, що переміщаємося туди. Не так давно в нас були концерти в Одесі, Києві, Харкові…

Для мене самого було велике здивування, що групу запросили в Новояворівськ, Калуш, Брошнів, Самбір… Ми давно хотіли туди дістатися. Можливо, там врешті почали дбати про культурне життя?

А ви коли приїздите в маленькі містечка, відчуваєте інший градус аудиторії? Бо це теж своєрідне «зондування ґрунту». Концерти в Харкові і Самборі, мабуть, складно порівнювати?

Нещодавній концерт Тартака вже -надцятий у Харкові. Тільки цьогоріч були двічі в місті. Грали в модерному клубі, де мало не щодня відбуваються живі виступи – графік виконавців розписаний на місяць вперед. Заклад має хороше реноме серед харків’ян і, відповідно, свою публіку.

У Самборі було чимало тих, які вперше потрапили на рок-концерт. У цьому клубі грають естраду сорокалітньої давнини. Я не кажу, що вона погана. Може, й зроблена на сучасних інструментах. Проте за своєю естетикою нагадує глибокі радянські часи. Не знаю, чи варто говорити про зал, що був непридатний для звучання Тартака, про те, що повсюди  понаставляли стільців і мені довелося докласти неабияких зусиль, аби глядачів підняти з крісел… Напевно, важливіше інше: і в Харкові, і в Самборі всі залишилися задоволені!

Радіо і телебачення мало транслюють української музики, концертів вітчизняних музикантів відбувається не так багато, якби того хотілося… Тобто, ці люди відірвані від контексту…

Усе-таки найпотужніше музика розповсюджується в мережі. Крім того, почалася розвиватися клубна культура. Досі клуби асоціювалися із дискотеками. У найкращому випадку виконавець міг заспівати там під фонограму. Тепер навіть дехто з музикантів «прописався» у певних клубах. Це допомагає триматися на плаву. Є періоди, коли інших концертів немає. Зрештою, багато хто, у тому числі Тартак почали організовувати численні клубні виступи. Туром їх ще складно назвати. Швидше, міні-туром. До того, не треба забувати про фестивальний рух.

Між іншим, у мене склалося враження, що за останні роки з фестивалів повивітрювався дух…

Мені складно про це говорити, бо як відвідувач на фестах буваю зрідка. Здебільшого я там працюю, тому можу сказати щодо сцен, звуку, світла… Врешті, щодо аудиторії. Так, дедалі частіше організатори забезпечують якісні світло-звук. І молодим людям не треба зі сцени пояснювати, як мають поводитися. Інакше кажучи, публіка виховується. До того ж, фестивалів з’являється дедалі більше. Щоправда, повмирали деякі великі та потужні. Ті – нові у чомусь кращі за попередні (наприклад, за місцем проведення, складом учасників, демократичною атмосферою…), а в чомусь, звичайно, гірші (приміром, фінансуванням, технічним оснащенням, організацією…). Однак прикро, що в Україні так і не сталося спроби зробити подію на рівні європейської. Те, що реалізуємо, втілюємо за внутрішніми лекалами. Як звикли. Як вміємо. Не прагнучи підняти рівень.

Так відбувається в усій державі?

Гадаю, не можна отой фестивальний рух ототожнювати з тим, що взагалі відбувається в державі. Усе-таки, люди, які організовують фести, певною мірою, вже нестандартні. Особливо, якщо це – неодноразова спроба. (У нашій країні не так багато проектів відзначаються стабільністю).

Я би не сказав, що в Україні все робиться без огляду на те, що відбувається в Європі та світі. Часто мандрую. Ще кілька років тому, проїжджаючи селами, бачив, що вулицями йде сільська молодь. Зараз цього не помічаю. Різниця між міськими та сільськими підлітками, старшокласниками стерлася. Очевидно, внаслідок того, що і ті, й інші є користувачами Інтернету, мобільного зв’язку.

ПІДТРИМУЮ ТІЛЬКИ ТИХ, В КОГО ВІРЮ

На музиці Тартак виросло кілька поколінь. Мій брат, який слухав групу в юності, а нині йому ледь за тридцять, зізнається, мовляв, імпонує, що за всі ці роки в принципових речах ти не змінився. Сашко, відчуваєш відповідальність за молодих людей?

Я маю певні принципи, згідно з якими живу. Один із них – чесність перед самим собою. Якщо те, що говорю і роблю, шанувальники розуміють правильно – добре. Коли ж ні – звісно, погано. Але за це відповідальності нести не хочу. Вибачте.

 

Мені приємно, коли на наші концерти приходять люди різного віку. Разом весело проводять час, бавляться, спілкуються…

Сашко, як вдалося за ці 15 років, перепрошую, не скурвитися?

Напевно, є моменти, про які неприємно згадувати: змушений був поступитися, піддатися чиємусь впливу… Можливо, інколи це робив свідомо, маючи індульгенцію, мовляв, натиснули або діяв, виходячи не тільки з власних інтересів… Але ті моменти не настільки важливі і помітні, щоб мені було соромно перед самим собою.

Українісмькі політики намагаються використати всіх і вся, і це не таємниця. Музиканти доволі активно йдуть на співпрацю із ними – за участь у агітаційних концертах і турах непогано платять. Ти, наскільки відомо, дуже вибірково ставишся до співпраці із політиками…

Підтримую тільки тих, в кого вірю як у політиків.

А такі зараз є?

Їх дедалі менше. 2004-го ми поїхали в тур на підтримку Ющенка тільки тому, що я в нього вірив і був переконаний, що Ющенко – єдиний кандидат в президенти, за якого можу чесно віддати свій голос.

2006-го залишки надії в мені ще жевріли, вірив, що НУ-НС здатні щось змінити в парламенті. Тоді напередодні перевиборів Тартак брав участь у турі на їх підтримку, але під час туру мій кредит довіри до цих політиків вичерпався, і я відмовився їхати далі.

Що тебе так зачепило?

З вуст людей, які говорили зі сцени, чув риторику, яка суперечила дійсності. Показовим був навіть підхід до організації концертів. У різних містах – одні й ті самі плакати, які перевозяться із місця на місце. Так само централізовано перевозяться люди. А ті, хто організовує цю показуху, виходить на сцену і говорить, що він – за правду, чесність та прозорість. Врешті-решт, я вибачився та відмовився від подальшої участі в турі, пославшись на те, що не можу підтримувати подібні акції.

УКРАЇНА ДЛЯ МЕНЕ ПОЧАЛАСЯ З «ЧЕРВОНОЇ РУТИ-89

Для мене Україна, та усвідомлення себе як українця, за великим рахунком, почалася з «Червоної рути-89». Цей фестиваль спричинив радикальне зміщення мого світогляду.

Багато хто вважає, що «Червона Рута-89» поділила нашу музику на радянську та українську. Чому, на твою думку, нам не вдалося здійснити такого швидкого стрибка у державотворенні? Чому Україна в Україні не почалася відразу після 1991-го року?

Україна в Україні почалася, але так само як «Червона Рута», керувалася принципом  майже за Тарасом Бульбою «я себе породив, я себе і вб’ю!». У певний момент ті, хто створив «Червону Руту», так само як і ті, хто на початках творив Українську незалежну державу, мусили відійти, даючи дорогу молодим – із новими баченням, прагненнями та вимогами, в тому числі до самих себе. Ні в одному випадку, ні в іншому на це не спромоглися. І, відповідно, кожен, хто приходив у ці команди – і фестивалю «ЧР», і в команду управління державою, мусив або вписуватися в уже існуючу систему, або відходити. Так відбувається досі.

Як вважаєш, українська музична сфера досі пострадянська?

Значною мірою. Уже тому, що більшість із нас, українських музикантів, є вихідцями звідти. Багато хто вчився на радянській музиці, слухаючи та граючи її. Найвпливовіші люди українського шоу-бізнесу, яким би він не був, – це переважно ті, хто грали у 80-х та на початку 90-х, а в певний момент стали продюсерами-директорами-менеджерами. Це тільки один із факторів пострадянськості.

Далі. Структура нашого шоу-бізнесу, яка так і не доросла до західного зразка. Нещодавно прочитав історію легендарного гурту AC/DC, і усвідомив, що якби цей гурт виник у Радянському Союзі, то світ не мав би легендарних AC/DC. Коли вони тільки-но робили свої перші кроки, то вже мали контракт із якимось лейблом, який підказував їм, як правильно було б діяти в тій чи іншій ситуації, організовував перші концерти та тури. У нас все відбувається інакше. Якщо ти хочеш стати професійним артистом, то повинен не творчістю займатися, а шукати зв’язки, гроші…

Пострадянськість має й інші аспекти. У нас є хоча б один нерадянський концертний зал? Немає. А якщо навіть говорити про вцілілі зали тих часів, то вони морально та фізично застарілі, просто непридатні для сучасної музики. Великі концерти відбуваються у виставкових центрах, які хоча й адаптовані, але там погана акустика. І взагалі це не місце для концертів!

Словом, підтверджень на користь того, що ми досі – пострадянські, можна навести чимало.

Нещодавно в радіоефірі ти говорив про те, що пісні, які з’являються в репертуарі українських виконавців, – професійні з технічної точки зору, але в них немає душі. Значна частина твоєї творчості – заангажована тими чи іншими суспільними подіями. Сьогодні ситуація в країні доволі неоднозначна. Чи з’являються у тебеу зв’язку із цим якісь нові пісні?

Я взагалі записую себе в пророки. (Говорить іронічно).  Помічаю: написане мною в пісні за деякий час справджується. Це, звісно, не стосується пісень розважального характеру, а тих, де є певна конкретика.

Щодо ситуації, яка зараз панує в країні, то в мене написалося вже доволі багато пісень, які частково є відображенням цієї ситуації, частково – наслідком. Щось було написане ще до того, як ця ситуація виникла. Пісні пишуться, але чи вдасться їх зробити придатними для оприлюднення, наразі не знаю.

МУЗИКАНТИ НЕ ДУЖЕ ВІДРІЗНЯЮТЬСЯ ВІД РЕШТИ ЛЮДЕЙ

Днями відбувся концерт, який об’єднав 20 українських команд навколо творчості Братів Гадюкіних та пам`яті Сергія Кузьмінського. Близько місяця тому у Тернополі була встановлена меморіальна дошка Ігоря Пелеха, яка також стала приводом для прояву солідарності з боку багатьох артистів, зокрема музикантів. Приклади такої солідаризації – поодинокі чи це загалом притаманне вашому середовищу?

Я не думаю, що наведені приклади є прикладами об’єднання музикантів. Знав один такий приклад, але він виявився дуже недовготривалим. Був такий футбольний клуб – «Маестро». Точніше, він існує досі, але це вже не та команда, якою вона була в перший рік свого існування. Тоді нас єднали футбол і музика. Ми не просто ганяли м’яча, а спілкувалися, обмінюватися ідеями та інформацією, робили футбольно-концертні програми. Це був прообраз артистичної профспілки. А потім – як завжди – почали ділити владу та вплив, пересварилися.

Українські музиканти рідко домовляються про спільні концерти, а якщо приятелюють, то дуже осібно. Чим це зумовлено: складнощами ринку, боротьбою за замовлення…?

Гадаю, тут є багато факторів. У тому числі конкуренція, і не стільки творча, скільки комерційна. У моєму власному досвіді було безліч прикладів, коли колеги нас просто підсиджували. Звісно, бувають і якісь персональні образи. Словом, музиканти не дуже відрізняються від решти людей.

Вдалий приклад своєрідної музичної солідаризації – це найкращий, як на мене, із шести альбомів Тартака, який був створений разом із фольклорним гуртом Гуляйгород. Якщо говорити про вашу готовність до експериментів… Чи прийде той день, коли Тартак заграє разом із симфонічним оркестром?

Я, власне кажучи, вже виступаю із Оркестром Національного театру імені Марії Заньковецької у Львові, який зробив аранжування на пісні «Ти подумай» та «Ні, я не ту кохав». У рамках цього проекту «Відчинилося життя» співаю в дуеті з незрячими виконавцями. До речі, кілька концертів у Одесі та в Криму заплановані на початок червня.

А загалом, якщо оглянути творчість Тартака від початків існування гурту і до сьогодні, то, як на мене, наша відкритість до експериментів – очевидна.

МОЇ ПЕРШІ ПІСНІ БУЛИ РОСІЙСЬКОМОВНИМ

Тобі доводилося виступати в Росії?

Один раз. У центрі Москви. Це було давно.

Яка була реакція?

Спершу нас посилали на три веселі літери та вимагали «Пой по-рускі!», а потім не хотіли відпускати зі сцени.

Чому не їдете туди знову? Не запрошують?

По-перше, не запрошують, а по-друге, вивчивши можливості виходу на російський ринок, ми побачили, що однією із умов такого виходу завжди є включення до репертуару кількох російськомовних пісень. А оскільки наразі я для себе не бачу можливостей виконувати пісні російською мовою, то… Хоча мої перші пісні були російськомовними. Ще за часів Радянського Союзу. Тоді я взагалі не відчував різниці між українською, радянською та російською музикою. Я навчався в російській школі, близько 98% музики, яку я чув та слухав, була російськомовною. Тоді я не замислювався над тим, якою мовою писав пісні.

Коли стався переламний момент?

Та сама «Червона Рута-89».

У записах на персональному сайті Сашка Положинського (www.sashko.com.ua) ти зауважуєш дуже цікаві речі, звертаючи увагу на деталі, в яких, як відомо, криється диявол. Здається, у тебе є певний внутрішній протест відносно тих крайніх проявів (або надмір, або нижче плінтуса), які притаманні нашій країні. Як склалася ця потреба бачити країну інакшою – нормальною та комфортною для життя, європейською: це від виховання, рідного Луцька, який, як не крути, завжди був більш європейським за інші українські міста?…

Я просто вважаю, що вторинність українського народу – штучно створений та нав’язаний стереотип. На мій погляд, ми мало чим відрізняємося від інших європейських народів – своїм потенціалом, здібностями та розумом. А в дечому навіть перевершуємо їх. Просто нам трошечки не пощастило: перехрестя шляхів і цивілізацій, на якому знаходиться Україна, настільки ж згубне, настільки багата наша земля. Французи чи німці можуть собі дозволити зверхньо дивитися в бік українців, знаючи, що від країни походження Чингізхана вони знаходяться трохи далі, але не завжди вони пам’ятають, що саме Україна свого часу, по суті, врятувала Європу. А якби було навпаки?..

Розмовляли Марія Слива, Настя Хамар

Фото Володимира Шурубури, Олени Ведмідь

 

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся