Секс, бізнес по-донецьки і революція – новинка від братів Капранових

Новий роман братів Капранових: пригоди майже чесних бізнесменів напередодні Помаранчевої революції, або майстер-клас для Ліни Костенко на її ж території.

Кожного року під час Львівського форуму близнюки, письменники та видавці брати Капранови привозять до міста Лева невеличкий стильний «Запорожець»-кабріолет зеленого кольору, ставлять його посеред тротуару і продають із нього свої книжки. Цього вересня за допомогою ветерана автопрому було продано рекордний наклад – 1624 примірники за кілька днів – нової капранівської книжки під назвою «Щоденник моєї секретарки». Хоча, можливо, справа не в «Запорожці», а, наприклад, у назві видання, котра хитро підморгує читачеві й натякає на щось таке інтригуюче, чи то потаємне, чи то пристрасне, або просто на пригоду.

І справді, перегорнувши останню сторінку «Щоденника…», неможливо не визнати: сюжет Капранови закрутили непогано. Він, сюжет, добряче тримає читача за… скажімо, за руку, не відпускає, а ще доречно приперчений супутніми історіями, кумедними, зворушливими чи просто «атмосферними».

Загалом книжка розповідає про життя майже чесних майже бізнесменів напередодні Помаранчевої революції. Головний герой займається найрізноманітнішими і доволі плутаними справами, пов’язаними з допомогою роботі міністерств, «розрулюванням» непорозумінь між державними і приватними структурами та іншими питаннями «сірої зони» славної вітчизняної економіки. Сергій має дружину-«телезірку», сина, з яким не має часу на спілкування, і коханку, головну помічницю в ділових питаннях. Протягом усієї книжки він намагається порятувати свій бізнес, то від СБУшників, то від махінацій партнерів, то від «донецьких», котрі приходять завойовувати Київ. Зрештою, коханку нашого бізнесмена викрадають ті ж таки «донецькі» – і все летить шкереберть, а головний герой, задуманий і розгублений, опиняється на Майдані…

Досить банальна, в принципі, історія, варта якого-небудь серіалу, де грали б актори з кам’яними обличчями й істеричними голосами. Але – прекрасний парадокс літератури – навіть банальний сюжет, якщо він добре та ще й дотепно написаний, перетворюється у Щось.

Цікаво, скільки «Щоденник моєї секретарки» має перетинів, головно тематичних, із «Записками українського самашедшого» Ліни Костенко. Та сама сімейна невлаштованість і спроби «прилаштуватися» поза нею, той самий «Син За Комп’ютером», який потім раптом виявиться революціонером, та сама моральна, ментальна дезорієнтація персонажів і, звичайно ж, підкреслений абсурд інформаційних потоків. Ризикну сказати, що Капранови в цьому сенсі дають Ліні Костенко своєрідний «майстер-клас» на її ж території. Бо їхній роман явно вдаліший і зграбніший. Єдине, чим він поступається «Запискам» – це стилістична соковитість і насиченість афоризмами.

Хоча, звісно, «Щоденник» написано про інше. Одна з найглибше пророблених тем – розвінчання людської самовпевненості, особливо притаманної тим, хто «чогось добився в житті». А відтак, і цинізму. Головний герой глибоко переконаний, що знає життя і що воно сповнене виключно або майже виключно практицизму, цинічності, боротьби за матеріальні та символічні блага. Символом того, як легко зруйнувати таку впевненість персонажа, і стає той самий щоденник, винесений у заголовок роману. Випадково з’ясовується, що його секретарка в зошиті для офіційних ділових записів веде свій особистий щоденник. У реактивному і жорсткому бізнес-середовищі це виглядає відвертою, хоч і наївною, зухвалістю, порушенням усталеної сіруватої картини світу. Тим паче, що записи в щоденнику безпосередні та зворушливі, такі, яких не повинно би бути в «сучасному цинічному світі».

Секретарку виганяє коханка-заступниця, але чіткі зрозумілі обриси дійсності все одно швидко і невпинно руйнуються. Останнім акордом стає Помаранчева революція. Адже майже ніхто з персонажів книжки не вірив у те, що хтось вийде на Майдан – і ось натхненні, позитивні сотні тисяч людей (а серед них і син головного героя, котрий, здавалося, взагалі не виходить із Інтернету) стоять у центрі міста. Приємний апогей непередбачуваності життя. Якоюсь мірою – також заклик не відчаюватися нам сьогоднішнім, що мешкають у безвиході 2011 року.

Брати Капранови віддають належне і пафосу «найкрасивішої революції в історії», і також не залишаються безкритичними. У їхній революції є місце і справді урочистій темі людської гідності, й обдуренням та маніпуляціям.

До речі, яскраві в Капранових і образи вже не вуличної, а кулуарної української політики. Точніше, яскраво-огидні й дуже переконливі. Натомість, політику врівноважує весела, патріархальна й трохи самопародійна еротика (секс у кабінеті, гра в більярд на бажання тощо).

Непогано виписано в «Щоденнику» тему парадоксів долі, пам’яті, її втілення у знакових предметах і взагалі предметності, магії речей. А детальніше – прочитайте самі, книжка справді швидко і легко «ковтається». Бо в братів Капранових талановите письмо, на перший погляд надто просте, але цікаве, хоча й лишає часом по собі стилістичний «пісок на зубах».

Олег Коцарев

УНІАН в Google News