Культурні вибухи на периферії: вечір Бу-Ба-Бу в Рівному

Андрухович, Ірванець, Неборак без жодних надмірних зусиль і піару зібрали повну залу облмуздрамтеатру...

Про творчий вечір Бу-Ба-Бу, мабуть, найвідомішого літоб’єднання України, в районних газетах Рівненщини мусили б написати статті із заголовками на кшталт «Вечір Бу-Ба-Бу – вдався!», «Поезія збирає повні зали!», «Зустріч поколінь під прапором поезії – відбулась!» Але облишивши всю іронію, будь-кому, хто запитав би мене про вечір 30 вересня у Рівненському драмтеатрі, я відповів би спокійно, проте без краплі сумніву: «це було круто».

З погляду соціології все виглядає так: троє старих друзів-українських поетів – Андрухович, Ірванець, Неборак (відомі в такому складі як Бу-Ба-Бу) – без жодних надмірних зусиль і піару зібрали повну залу облмуздрамтеатру (а це більше 600 осіб!). Що тут важливо – така кількість людей зібралася аби просто послухати поезію улюблених українських авторів. Звичайно, тут були й ті, хто хотів просто потрапити в один мікропростір зі своїми кумирами (будьмо чесними, не без цього). Думаю, що як для літератури будь-якої країни, чи нації, так і для окремих письменників, така подія є доволі приємним, змістовним і щирим компліментом, а враховуючи, що загалом слухачами поезії в Україні зазвичай є лише ті, хто її пише, то висновок стосовно рівненської події лежить десь між двома позиціями – або у Рівному усі поголовно почали писати вірші, або ж насправді існує в українському суспільстві той прошарок людей, що самі для власного задоволення читають українську поезію, цінують її і люблять.

Тут слід згадати ще той факт, що під час організації події соцмережі і плітки виявилися куди більш дієвими засобами інформування публіки ніж плакати, листівки й афіші. Власне, якихось оголошень про творчий вечір бубабістів на, в, під, чи біля самого театру я особисто не бачив. Навіть у касі розгублена касирка відповіла мені, що нічого не чула про такий захід. Але коли, ближче до шостої вечора, народ повалив, і повалив на поезію, все стало на свої місця.

Бубабісти читали старе й нове, були абсолютно у своїй стихії і у своєму стилі, який створили ще 27 років тому. Поезія цих трьох залишається сучасною і зрозумілою для нинішніх читачів, мабуть, через свою налаштованість на рефлексію, дуже часто іронічну, стосовно світу, подій у ньому, стосовно окремих традицій і думок. Це поезія «права голосу», права сказати про щось саме так, як тобі хочеться.

Олександр Ірванець із мамою Зоєю Леонтіївною

Такою ця поезія була на своєму початку, у вісімдесятих, коли різко протиставила себе радянській манері віршування, такою вона залишається і тепер, коли право висловити свою позицію, підважити значущість будь-якого соціального явища є беззаперечним правом якщо не кожної людини, то вже кожного справжнього митця і художника точно.

Рівненська публіка, що складалася також і з людей, які приїхали з інших міст і областей, віддано слухала вірші і доволі щедро реагувала оплесками на все, що відбувалося на сцені. І попри те, що все було як завжди – гарні слова, квіти, емоції, захват – по закінченні вечора мені все ж подумалося: «а й справді не буденна подія – троє чуваків (вибачте за лексику) без музики, без ефектів, без якогось примусу тримали у напрузі протягом двох годин величезну купу людей. А завдяки чому? Завдяки поезії?» Відповідь на це запитання нехай кожен шукає для себе сам, але культурний факт залишається культурним фактом і він повинен бути висвітлений, сприйнятий і обговорений. Бо інакше гріш ціна усім цим статтям про літературу і культуру взагалі.

Олександр Шумілін

Фото - Тетяни Давиденко

На першій сторінці - Нати Коваль

УНІАН в Google News